Богдан Соколовський
Про державну службу України влітку цього року знову заговорили не жартома. Про це, зокрема, свідчить голосування у першому читанні законопроекту 2490. Але потім, і до цих пір, із згаданим законопроектом відбулися цікаві події. В кінці-кінців, він десь загубився і ми продовжуємо жити у державі, де держслужба не реформована ще з радянського часу.
Але нема сумніву у тому, що системна реформа державної служби України є одним з пріоритетів української держави. А значить питання є актуальним.
Державна служба України зазнала тільки незначних змін дотепер від часу існування УРСР в складі СРСР. Мова йде насамперед про принципи і критерії її формування і функціонування. А державна служба УРСР формувалась насамперед з урахуванням того, аби краще управляти (тримати в покорі) українцями. При цьому, варто відзначити, що імперія Радянський Союз, в даному контексті успадкувала напрацювання попередніх імперій, до яких в різні часи належали частини нинішньої України, зокрема Російської імперії, Польської імперії та Австро-Угорської імперії тощо.
Отже, в державній службі УРСР зосередилися багато з «п’ятої колони Кремля», українських колабораціоністів тощо. Не без того, що там працювали також багато людей, які сповідували українські цінності. Працівники держслужби УРСР (і СРСР загалом) здебільшого відбиралися за такими критеріями: відданість комуністичним ідеалам; наявність менеджерських якостей; як правило, професіоналізм. Їх функції насамперед полягали у тому, аби справно і вчасно виконувати завдання компартії, яка насправді керувала всім Союзом та кожною радянською структурою і людиною.
Після відновлення незалежності наприкінці 1991 – го року, «відданість комуністичним ідеалам» зникла, інші критерії стали м’якшими. В деяких співробітників прокинулася українська національна свідомість. Крім цього, в перші роки незалежності значна увага надавалася українській патріотичній риториці і українській мові, хоча з часом (через 2 – 4 роки) ці критерії також зникли.
Нових, українських критеріїв відбору людей на державну службу України розроблено не було. Нема їх як системи й до цих пір. Тому і має місце «шарахання» держслужби відповідно до лінії політичної сили або особи, яка приходить о влади.
Руйнація радянських критеріїв призначення кандидатур на державну службу в Україні на початку незалежності України налякала Кремль, оскільки його можливості маніпулювати Україною зменшувались, а він не позбувся наміру впливати на українські справи, не дивлячись на декларації тодішнього Президента Росії демократа Б.Єльцина. Аби це хоч частково нейтралізувати, на українську держслужбу через «п’яту колону», своїх кремлівських агентів і окремих українських особистостей (часто не посв’ячених агентів) здебільшого намагалися (часто успішно) «просувати» людей, які або були радянським держслужбовцями, або формувалися в умовах лояльності до радянської влади. Зокрема, це були чиновники, які перейшли з радянської держслужби до російської, агенти КДБ (свідомі і несвідомі) та ін. В результаті, на державну службу України, часто потрапляли відверті антидержавники, колаборанти і нейтральні (з точки зору української державності) та ін. люди, для яких українські цінності не були глибинним пріоритетом. Все це робилося під прикриттям «незамінимого професіоналізму». Часто такі співробітники були вмотивовані, зокрема, низькими зарплатами, до крадіжок українських ресурсів, брутальної приватизації, корупції тощо. У повсякденній роботі вони докладали зусиль (часто несвідомо) як до спрямування поточних справ у напрямі, потрібному Кремлю, так і до створення неукраїнської атмосфери формування нових, молодих кадрів для української державної служби. Наявні патріотичні кадри часто ними спрямовувалися на діяльність не в українських інтересах А якщо це не вдавалося, патріотичні кадри дискредитувалися або, в гіршому випадку, – нейтралізувалися. Таких прикладів у нашій понад 24-річній новітній історії є багато. І найважливіше в даному контексті те, що часто прості українські люди не задумуються над тим, що їм вміло штучно нав’язувалося негативне ставлення до якоїсь особи, хоча до неї уло не більше претензій, ніж до інших, яких не дискредитували. Або ж ще один приклад – суспільство не аналізує осіб, чиї дії спрямовано на шкоду українству. Це стало можливим, зокрема, тому, що Україна не успадковувала напрацювань та інституцій (здебільшого таємних) імперій, в той час, як метрополія їх часто не законно привласнила і активно використовує для маніпулювання, зокрема, нашим народом.
Словом, кадрове питання було взято фактично під контроль Кремля. Формування кадрового резерву здійснювалося ешелоновано (повністю впроваджувався досвід СРСР і попередніх імперій). Якщо неконтрольовано когось вдавалося призначити керівником, то його заступниками обов’язково просувалися контрольовані люди. Якщо когось з контрольованих звільняли, його місце, як правило, займав наступний «підготований» ешелон. І т.д. Патріотичні співробітники, як правило, запізнювались, оскільки щодо них, як правило, не було системи відбору.
Зрозуміло, що за таких обставин, дуже складно здобути сприйняття і підтримку державної служби у всіх регіонах України з їх мовним, ментальним, етнічним, релігійним, історичним і т.д. розмаїттям. Тому й авторитет української держслужби в українського народу апріорі є невисоким.
Варто наголосити, що при вказаних обставинах, нема конкретного рецепту або якогось зразка як робити (наприклад, що робили в інших країнах). Зрозуміло, що не можливо створити ефективну систему державної служби України тільки силами самої цієї системи, без залучення основного споживача послуг держслужби – українського суспільства. Можливо, зараз варто створити комісію (обов’язково із закріплення простого механізму відкликання і заміни будь-якого її члена) з народною складовою (більшість складу за чисельністю), фахівцями-дипломатами та експертами, яка створить державну службу України і визначить критерії для кожної конкретної посади – з урахуванням історії, умов і потенційних наслідків? Такій комісії і всім її структурам повинен довіряти український народ. Тому, можливо, для її формування скористатися принципами народних зборів? Можливо, – сформувати різні підкомісії для напрямків (міністерств, відомств, регіонів)? Можливо, доцільно ретельно враховувати моральні риси кандидатів тощо? У цьому контексті цікавою є позиція народного депутата А.Шкрум щодо створення комісії для формування держслужби, до якої третина членів мала би бути з суспільства, 1/3 – фахівці, 1/3 – експерти. Торкаючись згаданого законопроекту, можна і навіть треба дискутувати по багатьох питаннях, зокрема – щодо кількісного співвідношення окремих груп. Але нема сумніву в тому, що він був би кроком вперед, в разі його прийняття і підписання президентом.
Тільки таким способом може вирішуватися доля української демократичної нації, як це було на референдумі 1991 року.
У всякому випадку, створення української державної служби має бути унікальним українським проектом. Над його реалізацією мають працювати українські фахівці із залученням досвіду демократичних країн, зокрема Польщі, країн Балтії, інших країн світу. Слід враховувати, що в інших країнах ситуація може бути подібна до нашої, але не аналогічна. Наприклад, у Польщі, в Литві Чехії чи будь-якій іншій демократичній державі є неактуальним розмаїття за мовною, ментальною, етнічною чи релігійною ознаками тощо. Не менш показовий приклад – інтеграція Польщі в ЄС: з часу прийняття рішення про євроінтеграцію, у Польському Уряді в 90-х роках, зокрема, був створений Комітет з питань євроінтеграції, куди ввійшли майже усі міністри (не ввійшли лише ті міністерства, які забезпечують діяльність суспільства незалежно від того, чи країна в ЄС, чи ні). Фактично, у Польщі було створено пріоритетний Кабмін. А в нас – створюються підрозділи з питань євроінтеграції майже в кожному міністерстві і відомстві.
Виходить, що питаннями євроінтеграції у нас переймається не вся влада, а лише мала її частина, а решту – ні?
Подібними міркуваннями, зокрема щодо створення державної служби України, керувалися народні лідери України в 90-х роках минулого століття, які ретельно вивчили і враховували напрацювання попередніх поколінь. Вони надто серйозно відносилися до функцій і ролі влади. Тому й виникла відома думка, щоб представники Народного Руху України (з яким в СРСР боролися найбільше за всі політсили) не йшли у владу, оскільки вони здебільшого не мали потрібного незалежній Україні досвіду розбудови держави. В результаті, на жаль, до влади у нас прийшли ті, хто був при владі у часи останньої імперії і, як бачимо, не виправдали довір’я – не змогли (чи не захотіли) створити потужну, демократичну Українську державу.
Подібно повели себе і в 2005-му році деякі лідери українських патріотичних сил, коли новообраний глава держави, формуючи уряд, пропонував їм і окремим патріотам очолити деякі базові міністерства і відомства, а ті не погодились через ніби-то відсутність досвіду. Хоча насправді їх мотивація була зовсім інша – «не йдемо у виконавчу владу, бо підемо у парламент». Мовляв: «хай хтось змінює державу, а не я». Погоджувалися часто ті, кого не можна зарахувати до українських патріотів. В результаті були дискредитовані здобутки так званої «помаранчевої революції», а нашому народу і всьому світу нав’язується переконання, що українці не здатні справитися із керівництвом власної держави, що абсолютно не відповідає дійсності.
Слава Україні!
20 жовтня 2015 року
Б.Соколовський
