Стан розвитку консервативної політичної ідеї в Україні

Харченко Світлана

«Первородним гріхом українців

єсть ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни».

Цей вислів належить історику та соціологу, видатному українському політичному діячеві початку двадцятого століття, В’ячеславу Липинському. Важко не погодитись з тим, що дане твердження є актуальним і сьогодні, адже досить чітко відображає політичне становище в сучасній Україні.

Сучасне українське суспільство, його політичний розвиток знову знаходяться у стані невизначеності. Різкого падіння зазнала функціональність владних інститутів, нестабільність політичних відносин прогресує, переходячи у їх конфронтацію, що свідчить про гостру потребу стратегічних державницьких підходів та вказує на недостатнє усвідомлення політичною елітою об’єктивних суспільних вимог та завдань. Можливо, проблеми сфери політико-партійного життя сучасного українського суспільства криються у невизначеності партіями ідеологічної платформи як важливого елементу своєї діяльності.

Якщо звернутись до визначення функцій та завдань, які покликані виконувати політичні партії, однією із головних, можна виділити представництво інтересів суспільства, а саме визначення, відбір, систематизація і вираження суспільних інтересів у політиці згідно партійній ідеології.

Але, як зазначає кандидат історичних наук Ірина Павленко, сьогоднішній етап розвитку українського політикуму часто називають періодом деідеологізації, коли політична ідеологія виявилася фактично повністю заміненою персоніфікацією політичного процесу. Ця особливість вітчизняного політичного простору одностайно оцінюється експертами негативно. Висловлюються навіть припущення, що партії, або їх об’єднання − блоки, свідомо уникають ідеологічного самовизначення, як необов’язкового елементу, що покладатиме на них додаткову політичну відповідальність та обмежуватиме свободу дій.

Та 20 років від дня здобуття Україною незалежності вже пройшло, й існуючі політичні партії все ж обирали певну політичну ідеологію на початку свого зародження та розвитку. Оскільки у світовій практиці існують три найбільш популярні та затребувані політичні течії, а саме, лібералізм, консерватизм та соціал-демократія, всі вони, у тому чи іншому вигляді, були використані вітчизняними політичними формуваннями. Зважаючи на основні ідеї та принципи кожної із цих доктрин, найбільш цікавим виявилось проаналізувати стан розвитку в Україні саме консервативної ідеології.

В узагальненому трактуванні консерватизм є ідеологією порядку, стабільності та добробуту.Аналіз розвитку консервативної ідеї в Україні з позицій сьогодення показав її відсутність у «чистому вигляді». Адже її головними носіями виступають політичні партії та громадсько-політичні організації, основні критерії приналежності яких до послідовників консерватизму виділити доволі важко. Тим не менше, найбільш прийнятним є ідеологічний критерій, який передбачає використання певного набору цінностей, розробку пріоритетних напрямів партійного курсу в різних сферах суспільного життя. В Україні політичні організації консервативного спрямування займають позицію на правому фланзі партійно-політичної структури, між ліберальними та право-радикальними об’єднаннями. В структурі сучасного українського консерватизму можна виділити три напрями: консервативно-демократичний або неоконсервативний, традиційний і консервативно-радикальний. Найширше представлений перший напрям, в якому можна виокремити ряд гілок: християнсько-демократичну (РХП, ХДПУ, УХДП, частково ВОХ, ХНС, ХЛС), національно-демократичну (НРУ, УРП до 1995 р., частково СДПУ, ДемПУ), реформістську (ПРП), екологічну (ПЗУ). Хоча політичним програмам цих організацій, крім консервативних і неоконсервативних ідей, притаманні окремі принципи лібералізму та неолібералізму, їхнім основним завданням є побудова парламентськими методами демократичної правової Української держави.

Авангардними методами користуються представники консервативно-радикального напряму, куди можна віднести УКРП та УРП після 1995 р. Найбільш характерними рисами їхньої політики є вимога конституційного закріплення державної ідеології, надання пріоритету представникам української нації в кадровій політиці, орієнтація на власні модель і сили при реформуванні суспільства, що зближує ці організації з право-радикальними об’єднаннями.

Центральну частину консервативного спектру займає традиційний напрям, представлений УНКП і КУН. Ці організації переважно зосереджуються на національних проблемах, що виявляється в пропагуванні збереження національної культури, мови, релігії, розвитку освіти й науки, реалізації національних інтересів тощо.

Але як зазначає у своїй роботі Павло Гай-Нижник, проаналізувавши програмові засади УНКП та УКП, можна зробити висновок, що ідеологія УКП здебільшого відповідає принципам націоналістичного консерватизму, а УНКП – практично злилася з ліберальною. Проте обидві ці партії є надто пасивними в політичному житті країни, а їхні сьогоднішні програми потребують змін до потреб сучасності. Неоконсерватизм в Україні поки що так і не сформувався на ідеологічно-теоретичній основі, а політиків-консерваторів, які б усвідомлювали глибинну суть та багатомірність консерватизму, а тим паче могли б виробити оновлену його концепцію до потреб і викликів новітніх та прийдешніх української дійсності та загальносвітових перетворень – поки що немає.

Порівнюючи сучасний український консерватизм з консерватизмом першої третини ХХ ст., бачимо суттєві відмінності, які доводять, що впродовж століття він зазнав еволюційних змін, насамперед, структурних. Якщо у 1900-1930-х рр. найбільш теоретично обґрунтованим і представленим чисельно виступав традиціоналістський напрям консерватизму, то зараз перевагу здобув український неоконсерватизм.

Відбулися значні зміни і в ідейному арсеналі українських консерваторів. Якщо раніше основною їхньою метою була побудова самостійної Української держави, то тепер, в часи незалежності, пріоритетними завданнями виступають активні заходи у різних сферах державного життя, спрямовані на політичне, економічне, культурне піднесення України. Змінилися погляди консерваторів на ідеальну форму держави. Оскільки в сучасних умовах встановлення монархії в Україні практично неможливе, вони виступають за республіканський лад (за винятком окремих монархічних організацій).

Найбільші зміни відбулися в українському консерватизмі поміркованого типу, який трансформувався в сучасний неоконсерватизм. Сьогоднішні неоконсерватори приділяють значну увагу економічним проблемам. Ідеї вільної конкуренції, ринкових відносин, всебічної приватизації тощо знайшли втілення в програмах багатьох організацій. Християнсько-демократичні партії, поряд з пропагуванням ідей утвердження християнських цінностей в суспільстві, захисту релігії та церкви, збереження моралі та ін., виступають за відродження національної культури, мови, реалізацію національних інтересів України та ін. Однак, значна їх частина тяжіє до лібералізму і неолібералізму. В межах неоконсервативного напряму з’являються нові організації, які вивчають екологічні проблеми і намагаються знайти оптимальні шляхи їх вирішення.

Нажаль, безцінна духовна та суспільна спадщина українського консерватизму і насамперед його видатного речника В’ячеслава Липинського ще не знайшли сьогодні адекватного сприйняття громадськістю та відображення в програмах і діях політсил. Національна демократія, як і на зламі ХІХ і ХХ століть, знову домінує в українському суспільно-політичному житті й демонструє, на жаль, той самий стиль політичної діяльності, що і в 1917–1921 роках. Прийшовши до влади 2004-го після тяжкого протиборства з режимом Леоніда Кучми, українська націонал-демократія розпочала жорстку боротьбу насамперед у своєму середовищі. Ці невтішні наслідки домінування націонал-демократів в українському русі потребують прискіпливої і критичної уваги до їхнього історичного шляху та ідеологічної спадщини. Вочевидь, потрібно нарешті визнати, що й лідери УНР та нинішньої націонал-демократії марнують зусилля мільйонних мас українців у боротьбі за державність, що застосування без критичного осмислення їхніх методів політичного діяння можуть сьогодні стати фатальними для української державності. Звернення до політичного досвіду українського консерватизму, його національно-державницької ідеології, спрямованої на консолідацію всіх суспільних верств України, може бути ключем до вирішення багатьох болючих проблем її сучасного політичного життя.

Як зазначив під час круглого столу на тему «Консерватизм в Україні: минуле, сучасне, майбутнє» Павло Гай-Нижник, «нові політичні умови, суспільний лад, новий соціально-демографічний стан країни та нова структуризація її населення, новітня форма економічних рушіїв, плинність духовності, глобалізаційні процеси та достеменно інший ритм життя і його зміни, що відбулися й відбуватимуться за нового століття, вимагають і новітнього розвитку, збагачення консерватизму. В тому числі й політичного. І саме над цими викликами мали б і мають замислюватися політики-консерватори та партійні ідеологи, власне, кожної політичної сили. Очевидно, що сучасному українському політичному консерватизму ще належить перейнятися як боротьбою за власну нішу у серцях, розумі та душах свого народу, так і проблемою власної еволюції.» А на думку Галушка, існує ще одна суттєва проблема консерватизму, так як «це світоглядна настанова, яка, скажімо так, усвідомлюється людиною в процесі свого життя. Наприклад, молода людина навряд чи може бути консерватором за своєю природою, якщо вона не історик, не фахівець, який у сконцентрованому вигляді перетравлює історичний досвід своєї країни. Людина стає консерватором, коли у неї з‘являються власні діти. І тому консерватизм треба якимось чином пропагувати як певну ідеологію добробуту, але його не можна вивчити у школі, як радянське суспільствознавство. Оскільки консерватизм не виріс на прогресистській науці ХІХ століття, як лібералізм чи соціал-демократія, то в нього мають бути інші, специфічні форми масової політичної самореалізації». Під час круглого столу він також зазначив, що «в нашої політичної еліти бракує консервативного ставлення до світу, натомість має місце інфантилізм, як за часів Центральної Ради. Реалізація консервативного політичного проекту може відбутися лише тоді, коли є ідейно-творчі групи, науковці, що розробляють консервативну модель у політичній, соціальній, економічній сферах, та масовий політичний рух, який би забезпечував охоплення мас цією ідеєю, не створюючи при цьому орденської організації. Будь-яка політична діяльність зорієнтована на оволодіння владою, що в демократичному, чи нашому квазідемократичному, суспільстві може відбуватися лише через охоплення мас певними ідеями.»

Отже, однією з найбільших вад діяльності багатьох політичних сил у сучасній Україні слід визнати недорозвиненість їх ідеологічної бази. Значним чином це дається взнаки у відсутності цілісного концептуального бачення загальнонаціональних політичних процесів, їх нездатності сформулювати реальні цілі політичного розвитку для всієї нації. Результатом цього є домінування тимчасових, ситуативних чинників, які, детермінуючи діяльність окремих політичних сил, відсувають на далекий другий план загальні політичні цінності.

Досить цікаву думку висловив Д.Богуш у аналітичному звіті Bohush Communications «Можливості розвитку політичних ідеологій в Україні»: «Ідеологічний напрямок українських партій ніколи не був пріоритетом їх розвитку. Також важливим чинником є те, що багато партій в Україні на виборах не ставлять завданням потрапити у владу. Практичною задачею деяких партій є, наприклад, заробити грошей на виборах, попсувати комусь кампанію та відібрати голоси, провести «технічних» кандидатів, навіть пропагувати якусь ідею, звісно теж за гроші. Це яскраво показала виборча кампанія до місцевих органів влади в 2010 році. Якщо говорити про партії влади, то вже елементом політичної культури є те, що партія влади якщо не може перемогти з кращою ідеєю, або виконаними обіцянками, вона буде змінювати закони про вибори, намагатися контролювати ЗМІ, закуповувати (або захоплювати) всі рекламні носії, не давати альтернативним ідеям можливості розповсюджуватися, скуповувати голоси «тушок» у органах влади та скуповувати голоси виборців. Але все ж колись починати треба. Якщо влада декларує європейські цінності – то про ідеологію прийдеться говорити та дискутувати. Єдиним прикладом ідеологічного позиціонування в Україні, на мою думку, був початок 90-х, де були ідеологічні антиподи Комуністична партія України та Народний Рух України. Потім, за часів Леоніда Кучми нівелювався ідеологічний вимір, а фактор «влада-опозиція» вийшов на перший план. До речі, на сьогодні це теж найважливіший фактор політичного позиціонування.»

Розглядаючи процес формування українського консерватизму, можемо зазначити, що його розвиток був складним і довготривалим. Це пояснюється особливостями історичного розвитку України, зокрема тривалим бездержавним статусом, відмінностями у менталітеті українців, різницею у їх культурному розвитку та іншими факторами. Основними характерними рисами українського консерватизму слід виділити його національну спрямованість, історичну та просторову багатоваріантність форм і напрямів, недостатню внутрішню структурованість на початках становлення, певні перерви у розвитку. Українському консерватизму властиві також основоположні світоглядні настанови: прагнення зберегти національне середовище українців – мову, культуру, традиції, релігію; переконання у необхідності відродження незалежної української держави як традиційної форми існування спільноти; надання переваги життєвому досвіду, а не абстрактним схемам у державотворенні, визнання недосконалості людської природи. Найбільшими цінностями, які сповідує дана доктрина, є держава, нація, релігія, еліта, приватна власність, порядок, авторитет влади, патріотизм, а головними політичними принципами – традиціоналізм, ієрархічний устрій, елітаризм тощо. Ці та інші ідеї, цінності, принципи зазнавали змін у процесі історичного розвитку й модифікувалися відповідно до вимог простору і часу. Еволюція доктрини українського консерватизму сприяла виникненню нових ідейно-політичних напрямів, зокрема, українського неоконсерватизму. Незважаючи на певні національні особливості українського консерватизму, його засади в цілому були і є співзвучними з консервативними ідеями інших народів, що свідчить про важливу роль базових консервативних постулатів у загальносвітовому контексті.

В сучасних суспільно-політичних умовах український консерватизм набув важливого значення, що підтверджується присутністю консервативних ідей та цінностей у програмах багатьох політичних організацій України.

Але проблема відсутності чіткого ідеологічного позиціонування на сьогодні є досить гострою. Відсутнє воно, на думку Д.Богуша, «по двом причинам: по-перше самі партії не оголошують своїх ідеологічних орієнтирів, а по-друге, передвиборчі обіцянки і дії ідуть в розріз самі з собою. Партії більше займаються соціальним популізмом – тобто обіцяють людям все що вони хочуть, а потім, після приходу до влади взагалі не згадують що вони обіцяли, і змінюють гасла і погляди в залежності від кон’юнктури. Соціальний популізм перетворюється у віртуальний, з віртуальними конфліктами, задоволеннями, цікавими подіями, тв-шоу тощо. Розвиток партійної системи України йде не по класичним світовим канонами, а по двом напрямкам – лідерському та рекламно-брендовому. Лідерський базується на харизмі лідера, його особистих якостях, власному іміджі та умінні виступати на публіці. А рекламно-брендовий базується навіть не на класичній агітації і пропаганді, а на рекламних психотехнологіях. І рекламується не партія, та її намагання зробити краще економіку, освіту, владу, а наприклад, червона (або синя) цяточка з цікавим блиманням. Цю цяточку запам’ятають, і блимання зайде в свідомість, може навіть дасть результати на виборах, але це жодним чином не стосується розвитку політичної культури і тим більше ідеологій. З розвитком сучасних технологій, інтернету та соціальних мереж багато партій свою діяльність переводять у віртуальний простір. В віртуальному просторі пропагуються ідеї від провладних до опозиційних. Різні опозиційні проекти опору владі там дуже активно з нею борються, навіть перемагають, але, нажаль, звичайний виборець в регіонах України всього цього не бачить. В політичній культурі України поки що немає механізмів відповідальності політиків перед законом та Конституцією. Всі хто прийшли до влади змінюють закони перед кожними виборами, щоб уникнути відповідальності, а запровадження ідеологічного виміру в політичну культуру України дасть більше можливостей для контролю влади.»

Галушко, в свою чергу, акцентує увагу на декількох моментах: консерватизм має певні перспективи в Україні, оскільки він обов‘язково з‘являється у той момент, коли комусь щось треба зберегти, тобто, коли є що втрачати. Можна розуміти це як збереження культурних традицій, або в банально-матеріалістичному сенсі: людина, що досягла принаймні якогось добробуту, хоче щонайменше стабільності і певних гарантій на майбутнє. Отже, консерватизм виступає за стабілізацію суспільства, надійний ґрунт під ногами і впевненість у тому, що ряд надійних, справжніх, конструктивних речей збережеться й далі.

Але, як казав теоретик українського консерватизму, В’ячеслав Липинський: «Народ ніколи не буває кращий і розумніший од своїх провідників і він не в силі вирішити того, чого вони самі вирішити не можуть». В нашому ж випадку – не хочуть.

Svetlana   Kharchenko

29.3.2012

 

Джерело:  http://real-politics.org/en/stan-rozvytku-konservatyvnoji-politychnoji-ideji-v-ukrajini-iz-pozytsij-sohodennya/
Bookmark the permalink.

Comments are closed.