Прісна спрага замореного «підросійського» Криму (чи вдасться півострову вирішити проблему прісної води без України)

Павло Гай-Нижник

На час анексії Криму Росією півострів на 80% відсотків забезпечувався прісною водою з Північно-Кримського каналу, решту 20% постачалося з водосховищ природного збору та з підземних водозаборів.

Проте тимчасова окупація Криму російськими військами, фактична відірваність території півострова від Росії, відсутність відповідних водопостачальних комунікацій з території Російської Федерації та практична довгострокова неможливість їхнього створення надає Україні абсолютну можливість блокади у постачанні прісної води анексованої ворогом території. Дії України цілком виправдано можуть набути двох спрямувань, зумовлених як військово-політичними, так і фінансово-економічними спонуками, а саме: значним підвищенням цін на Дніпровську воду, або ж – перекриттям потрапляння води по каналу з Каховського водосховища. Такі «санкції» відплати за анексію та колабораціонізм, що безумовно мали би бути запроваджені урядом України, завдадуть нищівного удару не лише кримській економіці та інфраструктурі, а й загострять екологічну та соціально-політичну ситуацію на окупованому півострові чим значно підірвуть міфологізовану репутацію Кремля й сприятимуть зростанню проукраїнських настроїв серед місцевого населення. Без української води спраглий півострів цілком постане на межі виживання, як у переносному, так і в прямому розумінні.

Чи усвідомлюють це окупаційні чиновники Криму та їхнє московське керівництво? Звісно ж, що – так. Саме тому з перших днів анексії, росіяни та їхні запроданці з числа місцевих колаборантів, у випадку неможливості російського військового просування вглиб України чи досягнення м’якого (поступливого) ставлення київського керівництва (очевидно через приведення до влади в Києві прокремлівських політиків) до проблеми водопостачання у Крим, замислилися над використанням накопиченого наукою досвіду з виробництва, монтажу систем знесолення, очищення та підготовки води з засолених свердловин і морських водозаборів. Відтак буде зроблено спробу розробити й втілити у життя програму так званого автономного водопостачання Криму, що теоретично виглядає досить привабливо, проте є досить сумнівною в перспективі близького майбутнього.

Перш за все зауважу, що загальне споживання Криму водою на день складає від 700 тисяч до 1500 тисяч м3 на добу, а в середньому – близько 1 мільйона м3 на добу. Для організації водопостачання в Криму нині мається понад 20 водосховищ звичайного збору, 9 наливних водосховищ і близько 400 свердловин. Повний об’єм води у водосховищах Криму – більш ніж 400 млн. м³. Тож Криму прісної води фактично не вистачало й до російської окупації. Більш того, система водопостачання Криму сама по собі потребувала модернізації й ніколи не була самодостатньою. Станом на квітень 2014 р. люди в Криму вже сплачували за воду 3–4 грн. за м³, а підприємства – від 7 до 24 грн. за м³ (у Феодосії, наприклад, – 13 грн., у Керчі – 10 грн., в Судаку – 24 грн.). Якщо ж після окупації та анексії Криму Московщиною український уряд, що було б логічно, підвищить ціни за дніпровську воду до рівня європейських, тобто у 4–5 разів, або ж зважиться на адекватні заходи щодо блокування півострова й все ж таки перекриє надходження води по Північно-Кримському каналу, то кримську господарчу систему, економіку, інфраструктуру, екологію тощо очікує колапс.

Перспектива подання прісної води по водогону з Кубані (зокрема з Темрюка) практично можлива, але технічно надзвичайно важка, має низку технологічних складнощів і, звісно ж, вимагатиме величезних капіталовкладень (водогін через протоку обійшовся б у тричі дорожче, ніж модернізація й розширення внутрішньокримської інфраструктури), експлуатаційних витрат (в 1,5 разів дорожче) та довгого терміну реалізації.

На сьогодні в Криму фахівцями колишнього ООО «Укрхімспецмонтажу» розроблено 3 цільові практичні програми з переведення Криму на автономне забезпечення водою для зрошення та з господарсько-питною метою. Перша програма, яка є й головною, включає у собі наступні розділи: 1) вже існуюча система водопостачання; 2) основні підземні джерела води Кримського півострова; 3) якість води зі свердловин; 4) програма автономного забезпечення водою для зрошення та господарсько-питних потреб; 5) розконсервування й використання свердловин у Північно-Сивашському та інших регіонах Криму; 6) вибіркове буріння і використання нових свердловин для забезпечення водою населених пунктів серединного Криму; 7) використання місцевих джерел серединного та передгірного Криму для забезпечення питною водою населення; 8) будівництво модульних станцій здобуття підземних ґрунтових вод, їх опріснення й закачування опрісненої води до Північно-Кримського каналу. Забезпечення водою близько розташованих населених пунктів; 9) будівництво чотирьох заводів з опріснення морської води вздовж усього узбережжя Криму; 10) організація робіт з уникнення втрат води при її транспортуванні та розподілу, ремонт водосховищ, водогонів, мереж, заміна застарілого технологічного обладнання; 11) організація заходів зі збору та використанню дощових вод; 12) організація заходів на законодавчому рівні з втілення обігових систем водопостачання усіх господарчих суб’єктів, а також обов’язкового встановлення очисних споруд господарсько-побутових стоків з поверненням очищеної води на полив; 13) випробування варіантів добування прісної води з-під дна Азовського моря.

Нагадаю, що на тепер на півострові існує лише три способи отримання прісної води, котрі після відповідної підготовки можуть використовуватися й для питних потреб, а саме:

– дніпровська вода з Північно-Кримського каналу, яка акумулюється в дев’яти наливних водосховищах;

– вода з великих водосховищ природного збору, яких в Криму налічується близько 20, проте не усі вони є питними;

– вода артезіанських свердловин і каптированих джерел.

Власне, підземної води у Криму достатньо, розвіданість її запасів складає 85% (по Україні ж в середньому – близько 20%) і в цілому по усьому півострову з підземних джерел теоретично можна щоденно вилучати до 1 млн. м3 води. Істотні води залягають в надрах Північного Криму, в районі Армянська, Красноперекопська, Джанкоя, у присивашських рівнинах серединного Криму і в передгір’ї, наприклад – Альмінський басейн. У Північному Криму вода з підземних свердловин має соленість від 2 до 3 грамів на літр (це малосолена вода, яку частково опріснити можливо з відносно невеликими витратами).

Калькуляція витрат на станцію знесолювання, очищення й підготовки питної води з морського водозабору (виробничістю у 200 м³/доба) виглядає наступним чином:

У зазначеному розрахунку не обраховано витрати на монтаж трубогону, перекачування очищеної води у горішню точку, накопичувальну ємність (басейн ЖКГ).

Відповідно до вищезазначеної інформації та ресурсів, окупанти розглядають можливість задіяння програми забезпечення півострова прісною водою у три етапи.

Перший етап передбачає швидке здобуття прісної води наступним чином: а) максимально задіяти вже існуючі джерела – водосховища, озера, річки, каптажі тощо; б) здійснити терміновий ремонт деяких дільниць каналу; в) організувати вздовж північної частини каналу, де наявна велика кількість артезіанської води, будівництво модульних станцій видобутку води з надр, часткове її опріснення (малобюджетне) і закачування цієї води до каналу. Складові модульної станції: 10–14 свердловин, швидкобудівний ангар, технологічне обладнання часткового опріснення, накопичувальний резервуар (швидкомонтувальний), станція відкачування опрісненої води. Наповнення цією водою Північно-Кримського каналу, за задумом, має дозволити розв’язати проблеми поливу й забезпечити низку населених пунктів. Для цього необхідно викачати не менше 500 тис. м3 на добу води для зрошування та господарчо-питних потреб. Втім, для втілення цих намірів, необхідно буде профінансувати й організувати будівництво модулів (приблизно 1 тис. локальних систем водозабору з засолених свердловин у Джанкойському, Красноперекопському та інших районах й обладнати їх системами знесолювання на засадах зворотного осмосу), що виробляли би 1, 5, 10 тисяч м3 на добу аби така вода потекла по каналу й не засолювала ґрунт; г) термінове (монтаж – до півроку) будівництво чотирьох заводів з опріснення морської води (планується зведення таких заводів у Щолкіно, Керчі, Феодосії та в Судаку), які мають забезпечити прісною водою мешканців та промислові підприємства цих міст й прилежних територій (120 тис.м3/доба).

Другий (технічний і законодавчий) етап передбачає: а) організацію заходів на законодавчому рівні з економії води за рахунок обов’язкового встановлення очисних споруд господарчо-побутових стоків для усіх суб’єктів господарчої діяльності з поверненням очищеної води на полив і в виробництві (заводи, автомийки, пансіонати, підприємства харчової промисловості тощо; наприклад, на заводі «Кримський Титан» не повертається у виробництво за відповідної очистки 20 тис. м³ води на добу); б) організацію робіт з уникнення втрат води під час транспортування та розподілу (ремонт водосховищ, водогонів, мереж тощо).

Третім (т.зв. перспективним) етапом планується: а) налагодження монтажу 123 заводів з опріснення морської води по усьому узбережжі Криму; б) встановити на узбережжі Чорного та Азовського морів 800 станцій знесолювання морської води, отримуючи до 400 тис. м³ на добу питної води (подібну станцію підготовки питної води з морського водозабору 2013 р. було здано в експлуатацію у поселенні Новий Світ); в) організація монтажу модульних станцій підготовки питної води з місцевих джерел населених пунктів серединного і передгірного Криму; г) задіяння заходів зі збору та використання дощових вод; д) організація заходів зі збору та використання конденсаційної вологи з повітря; е) пророблення варіантів здобуття прісної води з-під дна Азовського моря.

Додам, що якість морської води після опріснення ще й мають контролювати СЕСи, аби вода за своїми параметрами відповідала російському СанПіН 2.1.4.1074-01 чи українському CанПіН 2.2.4-171-10. Собівартість такої води складається з витрат на електроенергію, замінні матеріали, сервісне обслуговування, амортизації обладнання й складатиме для систем підготовки води з засолених свердловин близько 9 рос. руб. за м³, з морського ж водозабору – 34 рос. руб. за м³.

Зокрема окупанти планують створити локальні системи водозабору з засолених свердловин у Джанкойському, Красноперекопському та деяких інших районах, обладнати їх відповідними системами очищення на основі зворотного осмосу. Проте, аби лише розпочати розвиток цього напрямку, капіталовкладення мусять скласти близько 380 млн. доларів США. При цьому буде отримано до 500 тис. м³ води на добу, що складатиме приблизно 50% щодобового споживання води Кримом. Собівартість такої води з урахуванням амортизаційних відчислень, заробітної платні обслуговуючого персоналу, вартості електроенергії (від постачання якої, до речі, Крим також залежить від України) та замінних матеріалів складає 3 грн. або 11,4 рос. руб. за 1 м³ (за квітневими 2014 р. розцінками анексованого кримського відділення ООО «Укрхімспецмонтажу»).

Решту 30% води, тобто близько 350 тис. м³ на добу окупанти розраховують добути з Азовського та Чорного морів через встановлення на узбережжі Криму низки станцій знесолення, також на основі зворотного осмосу. Витрати на це орієнтовно складуть 570 млн. дол. США, а собівартість такої води буде близько 9 грн. (35 рос. руб.) за 1 м³. Ще 200 тис. м³ прісної води теоретично передбачається отримати за рахунок прямої конденсації з повітря, а понад ніж 100 тис. м³ на добу – через організований збір дощових вод, в тому числі й в межах міст.

Наміри більш ніж витратні та нереальні у швидкій перспективі. Лише організаційні заходи із збору та використання дощових та конденсаційних вод можуть бути більш-менш реалізовані не раніше щонайменше за 5–6 років та й те, за умов наявності фінансування, чіткої програми та графіку втілення, що за умов російсько-кримської дійсності можна назвати нереальними. Введення ж в експлуатацію водозаборів з монтажем відповідних систем очищення поетапно планується запустити протягом 1,5–2 років.

Чи здатна буде кримська окупаційна адміністрація, навіть за допомоги псевдопотужних можливостей московського колосса (на глиняних ногах), без України, розв’язати прісно-соляний зашморг й уникнути поступового, але неуникливого, занепаду? Відповідь однозначна – ні! Послідовна, безкомпромісна та тверда позиція української влади в цьому питанні прискорить очевидний крах російської окупаційної влади в Криму і наблизить час повернення півострова. Біблейський принцип напоїти спраглого буде доречним у випадку не плювання благаючого в обличчя тому, хто напоює, його покаяння у скоєних гріхах та спокути.

Московщина ж, безумовно, об’єктивно не спроможна вирішити проблему прісної води на окупованих територіях й уникнути своєї ганебної кінцевої поразки, а значить не залишить спроб розв’язати це та інші питання через подальше розхитування внутрішньої ситуації в Україні: підкупом її політичної верхівки, організацією соціально-політичних заворушень, спонсоруванням сепаратистів і колаборантів, торговельно-ресурсними війнами, посиленням своєї терористичної діяльності й, врешті, новим етапом розвитку військової агресії. До цього Москву спонукатиме й кримська пастка, в тому числі й гостра спрага півострова по прісній воді, вирішити яку, об’єктивно здатна лише Україна.

Опубліковано: Гай-Нижник П. Прісна спрага замореного «підросійського» Криму (чи вдасться півострову вирішити проблему прісної води без України) // Час і події (Чикаго, США). – 2014. – №45. – 6 листопада.