Формування загальнонаціональної ідентичності українців в контексті становлення національної ідеї

monarhichna_konf.(4)Чупрій Леонід

Становлення дієвого громадянського суспільства в Україні, її рівноправне входження в міжнародний політичний простір є можливим лише при формування загальнонаціональної ідентичності, що є запорукою і гарантією стабільності та безпеки Української держави. В основі загальнонаціональної ідентичності повинна лежати національна ідея, навколо якої і повинна здійснюватися консолідація української нації.

Визначаючи сутність національної ідеї слід виділити декілька підходів до її розуміння. Прибічники першого підходу вважають, що її неможливо зрозуміти раціонально і осмислити за допомогою науково-теоретичних понять і вважають її скоріше трансцендентною категорією, що виражає прагнення українців до власного самовираження, наявності власної держави.

Прихильники іншого підходу ототожнюють її з національним ідеалом, національною ідеологією чи доктриною. В їх розумінні національна ідея це духовна концепція національної свідомості, розуміння народом сенсу свого існування, це концентрований вираз стратегічної мети, національних інтересів та почуттів. Так М. Попович стверджує, що національна ідея – це суспільний проект загальнонаціонального масштабу, складовою якого є об’єктивне уявлення про становище нації, її цінності та проблеми, а також про загальнонаціональні цілі.

Дослідниця І. Кресіна вважає, що національну ідею можна розглядати як концентрований вираз національно-патріотичного чинника. З цього погляду національна ідея є соціально-політичним, морально-етичним і психологічним феноменом народного буття, менталітетом народу, який згуртовує його в єдине ціле.

 О. Майборода пише, що національна ідея має являти собою тріаду з національного історичного „міфу” (не плутати з історичними вигадками та фальсифікаціями), уявлень про національні інтереси та з національного ідеалу.

В даному контексті слід згадати слова відомих українців щодо розуміння сутності нації та національної ідеї. М. Грушевський зазначав: «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності»[1, с.133].

В. Липинський писав:«Нація — це реалізація хотіння до буття нацією [2, с.133]. І. Франко стверджував: “Для українців національним ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна”[3, с.87].

В Посланні Президента України до Українського народу зазначається: «Численні історичні приклади підтверджують той факт, що народ, який втрачає або якого позбавляють атрибутів своєї національної та соціокультурної ідентичності, неспроможний організуватися політично і творити власну державність, приречений на асиміляцію до екс-пансіоністської культури чи загибель» [4, с.46].

На нашу думку національна ідея – це єдність, консолідація українського народу, побудова могутньої Української держави, формування української політичної нації, посилення загальноукраїнської ідентичності.

Для вирішення цих завдань потрібно сформувати україноцентричну політичну еліту, яка всі свої зусилля буде спрямовувати на реалізацію геополітичного, аграрного, культурного, інтелектуального, кадрового потенціалу України. Слід  згадати, що ще за радянських часів економіка Україна була другою за величиною в Радянському Союзі. Наша країна має  значний аграрний потенціал. Чорноземи України – 27,8 млн га. За прогнозами експертів, українська земля здатна нагодувати 300 млн. чоловік. До 2050 рр. Україна може стати найбільшим виробником продуктів харчування у світі. Україна має значний освітньо-науковий потенціал, зокрема за показником охоплення вищою освітою вона займає 8 місце у світі (803 вузи). Серед всесвітньо відомих українських вчених слід згадати Пирогова, Грушевського,  Вернадського, Мечнікова, Корольова, Сікорського, Шагрея-Кондратюка, Семена Кузнеця (Саймон Сміт)  інших.

Україна має значний культурний потенціал (150 тисяч культурних пам’яток, 590 музеїв, 12 млн. музейних експонатів). Відомі українські музеї – Лавра, Софія, Кам’яна могила інші.

Досліджуючи етапи осмислення і становлення національної ідеї за роки незалежності, слід виділити декілька ключових періодів. Перший період це здобуття незалежності і декілька років після неї, коли українські національно-патріотичні сили мали значну підтримку серед населення і прагнули до побудови могутньої демократичної Української держави. Але потужне комуністичне лобі та  прокомуністичні червоні господарники, зайняли провідні командні позиції і витісняли праві патріотичні політичні сили з політичного простору.

Другий етап  – Помаранчева революція, 10-річчя якою ми відзначали у цьому році. Одним із головних завдань революції було оновлення влади, подолання корупції, посилення євро інтеграційних прагнень і зміцнення української державності. Позитивними наслідками даної революції були:

  • ž Перемога національно-орієнтованих сил
  • ž Конституційна реформа
  • ž Розвиток громадянського суспільства
  • ž Посилання євроінтеграційних прагнень
  • ž  Часткове оновлення влади
  • ž Формування україноцентричної історичної пам’яті

Але на жаль Помаранчева революція не досягла поставленої мети. Були спроби реформування певних галузей, що не досягли бажаних результатів. Стратегічний  план розвитку країни не був створений. Постійна боротьба між політичними лідерами (Тимошенко-Ющенко) призвела до  посилення внутрішньополітичного напруження. Посилилося протистояння між регіонами країни. Щоб зменшити його Ющенко змушений був призначити В.Януковича прем’єр-міністром, що посилило політичні позиції останнього. Боротьба між Тимошенко і Ющенко призвела до того, що до влади  прийшов Янукович, і створивши жорстку вертикаль влади, всі зусилля направив на збагачення власної родини і найближчого оточення. В решті-решт це призвело до соціального вибуху і виникнення Євромайдану, приводом до якого стала відмова влади від євро інтеграційних прагнень.

Серед позитивних наслідків Євромайдану слід виділити:

  • ž Посилення громадянського суспільства
  • ž Конституційна реформа
  • ž Оновлення влади (Вибори Президента, ВР)
  • ž Посилання євроінтеграції, підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом
  • ž Початок люстрації
  • ž Початок структурних реформ
  • ž Підвищення політичної культури
  • ž Консолідація українського народу, формування української політичної нації

На прикладі Євромайдану український народ показав всьому світу, що він здатний боротися за свою свободу і свої права, відстоюючи демократичний шлях розвитку країни. За цю свободу була заплачена дуже висока ціна – життя найкращих синів України і  сучасна політична еліта повинна завжди пам’ятати про це. На сьогодні першочерговим завданням є подолання корупції, створення чітких механізмів люстрації, здійснення докорінного реформування українського суспільства. Але це  реформування не повинно здійснюватися за рахунок пересічних громадян шляхом скорочення зарплат, скасування стипендій, зменшення пенсійного віку, значного підвищення комунальних платежів тощо. Структурні реформи потрібні і українці згідні «затягнути паски», але тільки тоді коли побачать, що влада розпочне реформування з самої себе, з докорінного викорінення корупції, з подолання тіньової економіки, вдосконалення законодавства з метою залучення іноземних інвестицій, посилення середнього, малого бізнесу, справедливого оподаткування олігархів, створення механізмів для сприяння виведення коштів з офшорних компаній. Все це дасть можливість значно наповнити бюджет країни. А значне обмеження соціального захисту та бюджетних виплат може привести до нового соціального вибуху, що змете нинішню владу.

Одним із найбільш важливих наслідків Революції гідності є посилення консолідації українців та формування загальноукраїнської ідентичності, що має важливе безпекове значення. В Стратегії національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється» зазначається, що  нагальними завданнями політики національної безпеки є  збереження і розвиток духовних і культурних цінностей українського суспільства, зміцнення його ідентичності на засадах етнокультурної різноманітності. Також акцентується увага на реалізацію комплексу заходів державної політики, спрямованих на консолідацію українського суспільства та пошук загальнодержавного консенсусу щодо ключових питань розвитку держави.

Для України на сучасному етапі є дуже актуальним питання формування загальнонаціональної ідентичності. Загальнонаціональна ідентичність за своєю суттю багатовимірна. Вона може охоплювати, але не скасовувати етнічну, культурну, професійну, статеву та інші види ідентичності. В той же час загальнонаціональна ідентичність може співіснувати з наднаціональною ідентичністю(європейською чи космополітичною). Так М. Бердяєв зазначав, що почуваючи себе громадянином світу, людина не втрачає національного почуття, так як до космічного, всесвітнього життя людина прилучається завдяки життю національному.

Але на даний момент цей процес  в Україні стримується рядом чинників:

  • ž конфліктом ідентичностей, досить сильними позиціями регіональних субідентичностей, що мають різні ціннісні домінанти;
  • ž низьким рівнем міжрегіональної взаємодії в соціокультурній сфері;
  • ž недостатнім рівнем розвитку вітчизняної  культури, формування історичної пам’яті, здійснення патріотичного виховання;
  • ž негативним впливом російських ЗМІ;
  • ž впливом глобалізаційних процесів (уніфікація, масовізація культури,культ споживання);
  • ž наявністю елементів пострадянської ідентичності;
  • ž певними особливостями ментальності українців (індивідуалізм, конформізм);
  • ž посиленням процесів відчуження.

Посилення регіональних ідентичностей відображається за результатами соціологічних досліджень. За даними соціологічного опитування Центру Розумкова, що проводилося в грудні 2008 року, громадяни України в першу чергу пов’язують себе з місцем проживання, тобто превалює місцева (локальна) ідентичність (41 % опитаних), майже третина (32%) – засвідчили загальноукраїнську ідентичність. Локальна ідентичність переважає майже у всіх регіонах. В Центрі загальноукраїнську ідентичність засвідчили приблизно по 25% жителів, на Сході – 33%; на Заході та Півдні приблизно по 35%. Аналогічну закономірність виявило дослідження, проведене тим же центром у 2009 році. Знову підтвердилося, що жителям України найбільш притаманна локальна ідентичність, прив’язаність до конкретного місця проживання. З малою Батьківщиною насамперед ідентифікували себе 45% громадян. З Україною в цілому — 32%, з регіоном проживання — 16%.

Подібні дослідження, проведені у 2012 році Інститутом соціології НАН України, засвідчують дещо іншу картину. Показники локальної (мешканець села чи міста) та регіональної ідентичності (мешканець регіону) відповідно 29,8% і 7,6% опитаних (38%). Громадянином України себе вважають близько половини респондентів (48,4%). 2,4% віднесли себе до громадян світу, 1% – до громадян Європи, 8,4 % – громадян колишнього Радянського Союзу

Існування проблем міжрегіональної взаємодії в соціокультурній сфері також виявлено при проведенні якісних соціологічних опитувань у форматі фокус-груп. Учасники фокус-групового дослідження у різних регіонах України (м. Київ, м. Севастополь, м. Луганськ, м. Котовськ, м. Львів, м. Рівне, м. Черкаси, м. Дніпропетровськ, м. Тернопіль, м. Кіровоград, м. Миколаїв, м. Харків), не могли порівняти свої міста з іншими містами України, оскільки не мали достатньої інформації про інші міста. Відповідно низький рівень внутрішньої географічної мобільності населення України є чинником поглиблення регіональних відмінностей ідентичності. У жителів південно-східних регіонів ще є поширеними негативні стереотипи щодо мешканців західних регіонів, а сьогодні і всіх інших українців  як «бандерівців», що зумовлено потужним негативним впливом російських ЗМІ. Хоча останнім часом в умовах агресії Російської Федерації відбувається значне посилення загальноукраїнської ідентичності, консолідація українського народу перед обличчям зовнішнього ворога. Значно зріс рівень патріотизму українського народу.

 chupriy_identychnist

Мал. 1. Рівень патріотизму українського народу

За даними результатів опитування Центру Разумкова, що проводилося у квітні 2014 року – 95 відсотків жителів усіх регіонів України сприймають її своєю Батьківщиною. 84,5 відсотків респондентів вважають себе патріотами України.  Зокрема, в західному регіоні – 94 відсотка в центральному – 88,5 відсотків, у східному – 81 процент, у південному – 72 відсоток.

Дослідник Володимир Кулик зазначає, що особливістю щодо України є несформованість та контраверсійність ідентичності. Вона була знівельована довгим часом перебування в імперії і як наслідок цього відбулася певна асиміляція: мовна, культурна, етнічна. Відтак частина населення східних та південних регіонів, де ця асиміляція була найбільш потужною,і ідентифікують себе як мешканці свого регіону  і вважають, що їхній регіон має бути частиною Росії, що й зумовило поширення сепаратизму. Звичайно там також є проукраїнсько налаштовані громадяни, але значна частина жителів цих регіонів не мають чіткої позиції і схиляються на сторону сильнішого.

Тому досить важливим на сучасному етапі в етнополітичній галузі є здійснення заходів, спрямованих на зменшення ваги регіональної ідентичності при гармонійному її входженню в загальноукраїнську ідентичність. Регіональна ідентичність в цьому випадку буде виступати як суб-ідентичність відносно загальноукраїнської. Такі субідентичності не виключають віднесення себе особою (групою осіб) до загальнонаціональної спільноти.

Дослідник В.О.Пироженко виділяє також такі джерела загроз в сфері формування загальнонаціональної ідентичності [5, с.29]:

  • Неповний набір ідентичностей (населення чи його певні групи мають етнічну чи регіональну, але не мають національної ідентичності тощо);
  • Криза ознак ідентичності, що полягає у відсутності або знеціненні серед певної категорії населення конкретних ознак, навколо яких мала б формуватися певна ідентичність;
  • Неадекватні цілям, національним інтересам чи інтересам державної політики способи утвердження ідентичності (насильницько-адміністративні чи репресивні  способи).

Проблема подолання кризи ідентичності в значній мірі посилюється процесами глобалізації, що розмивають національну культуру та посилюють маргінілізацію українського суспільства. Тільки радикальне оновлення власної національно-цивілізаційної ідентичності буде сприяти формуванню стійкого і консолідованого суспільства, здатного відповісти на численні виклики сучасного світу і здійснити повноцінну економічну, соціальну й політичну модернізацію [6, с.13].

При цьому слід враховувати також і певні суперечливі аспекти впливу глобалізаційних процесів на Україну. З одного боку процеси становлення і зміцнення державності потребують інтенсифікації процесів національно-культурного відродження, а з іншого – процес модернізації соціально-економічної системи вимагає найширшої відкритості країни, що сприяє поширенню негативних зовнішніх впливів – криміналітету, масової культури, низькоякісних товарів масового споживання тощо.

Аналізуючи причини кризи національної ідентичності, слід виокремити також домінування в більшості суспільних сфер такого явища як відчуження  («отчуждения) [7, с.314]. Цю категорію в науковій обіг введено нещодавно і чітких українських відповідників даному поняттю не існує. В ґрунтовному академічному дослідженні «Україна: на шляху до соціального залучення. Регіональна доповідь із людського розвитку 2011 року «Від трансформації – до суспільства для всіх» віділяються такі види відчуженняня [8]:

  • Економічне – низький рівень доходів, значний розрив між доходами бідних і багатих, обмежені можливості зайнятості, незадовільні житлові умов;
  • Культурно-освітнє – недостатній рівень доступу для певних груп населення до освітніх і культурних послуг;
  • Соціальне – обмеженість системи соціального захисту, недоступність якісної медичної освіти, обмеженість соціальних зв’язків;
  • Політичне – обмеженість щодо реалізації політичних прав і свобод.

Недостатній рівень сформованості загальнонаціональної ідентичності призводить до посилення загроз національній безпеці країни, серед яких ми можемо виділити[9, с.314]:

  • Криза легітимності політичних інститутів;
  • Посилення сепаратизму;
  • Десуверенізація
  • Конфлікт політичних інтересів;
  • Посилення розшарування українського суспільства;
  • Низький рівень розвитку політичної культури;
  • Цивилізаційна невизначеність та перебування в «сірій зоні» міжнародної політики;
  • Недостатній рівень розвитку громадянського суспільства;

Ці загрози призводять до посилення напруження та протистояння в українському суспільстві. Представники соціальних груп із конкуруючими ідентичностями сприймають діяльність своїх опонентів як загрозу власним інтересам, а відтак зменшується чи взагалі зникає прагнення до діалогу та пошуку компромісу зі спірних питань, а протиріччя стають нерозв’язними. Будь-який крок супротивника сприймається як загрозливий, що знову ж таки посилює соціальну напругу. При цьому навіть корисні для суспільства починання однієї з сторін будуть сприйматися як негативні, так як вони можуть принести «користь» оппонентам.

Несформованість загальнонаціональної ідентичності призводить також до посилення зовнішньополітичної невизначеності країни. Перебуваючи на межі західної і східної цивілізацій, Україна не може визначити чіткий зовнішньополітичний курс і стає полем боротьбі глобальних гравців. Не може створити вона і належний авторитет в регіоні, постійно коливаючись між європейською та російською зовнішньополітичною орієнтацією. Так згідно опитування, проведеного Центром Разумкова у лютому 2012 року, на запитання: Який напрям зовнішньої політики має бути пріоритетним для України? 36.7% респондентів відповіли, що – відносини з країнами ЄС, 31.0% – відносини з Росією, 8.1% – з іншими країнами СНД, 3.3% – з іншими країнами, 1% – зі США, 19.9% – важко відповісти, не відповіли [10].

Табл. 1. Динаміка зовнішньополітичних орієнтацій України 2005-2012 (Центр Розумкова)

  Відносини з з країнами

ЄС

Відносини З Зі США Відносини з з Росією З іншими країнами СНД З іншими країнами Важко відпові-

сти

 

Лют2012 36.7 1.0 31.0 8.1 3.3 19.9
Лют. 2011 35.7 0.9 40.4 7.2 3.6 12.3
Бер. 2009 27.6 1.9 48.6 8.9 2.7 10.3
Лют. 2008 36.1 0.7 41.4 8.1 2.4 11.3
Лют. 2007 32.8 1.0 38.4 9.8 3.1 14.8
Січ. 2006 27.2 1.3 43.4 12.7 4.4 10.9
Січ. 2005 37.0 1.2 38.8 7.7 3.3 11.9

Тільки останнім часом переважаючою стала євро інтеграційна спрямованість. Соціологічне дослідження, що проводила в період 4-9 грудня 2013 року компанія Research & Branding Group щодо зовнішньополітичних орієнтацій України, засвідчили, що 46% українців підтримують інтеграцію країни в ЄС, а 36% – до Митного союзу. Кожен п’ятий житель України не зміг зробити однозначний вибір(Див. діагр 2.)

 chupriy_identychnist

Мал. 2. Зовнішньополітичні орієнтації України

Відтак в Україні можна виділити декілька груп  ідентичностей, які прагнуть бути загальнонаціональними. Перша – національно-патріотичні ідентичності, що чітко закликають до збереження самобутності українського народу, його культури, мови, звичаїв, обрядів. Друга- проєвропейські ідентичності, що підтримують європейські демократичні цінності та направляють Україну до тіснішої інтеграції та входження до Європейського союзу. Третя група – проросійські ідентичності, що активно підтримують поширення «руського мира», впровадження російської мови на теренах України та активне зближення з Російською Федерацією. Саме

Саме проросійська ідентичність і недостатній рівень загальнонаціональної ідентичності на Сході і Півдні країни і спричинив відцентрові та сепаратистські тенденції у населення цих регіонів і спричинив можливість російської інтервенції.

В основі формування загальнонаціональної ідентичності лежить національна культура. Кожна етнічна культура має в своїй структурі культурну традицію, яка і є унікальним механізмом самовідтворення і самозбереження сакральних змістів її «центральної зони» – ядра даної культури [11, с.14]. Щоб асимілювати поневолені народи всі імперії прагнули якщо не знищити, то бодай знівелювати, спримітивізувати їхні етнічні культури, замінити своєю власною культурою. Українська культура постійно зазнавала асиміляційного впливу з боку сусідніх держав: Австро-Угорщини, Польщі, Російської імперії. Зокрема остання й сьогодні активно проводить експансіоністську політику, пропагуючи і насаджуючи ідеї «руського міру». Недалекоглядна і безсистемна політика попередньої української влади в гуманітарній, етнонаціональній та інформаційній сфері, а іноді й пряме потурання з боку деяких можновладців щодо поширення цих ідей, призвела до того, що ці шовіністичні ідеї закріпилися в масовій свідомості населення південних і східних регіонів і дозволили здійснити злочинну експансію Криму і поширювати сепаратистські настрої на Сході країни при підтримці певної частини місцевого населення, яке прагнуло об’єднатися з «великою Росією». Хоча в умовах збройного протистояння ці ідеї в значній мірі втратили свою привабливість для більшості місцевого населення, яке всі тяготи війни відчуває на собі. Підтримка з боку Росії збройного конфлікту на Сході України показали всю глибину аморальності і злочинності влади Російської Федерації, яка заради поширення своїх ідей та відродження великоросійської імперії здатна порушувати міжнародні  правові норми, використовувати самі ганебні і злочинні методи – відкриту брехню, перекручування фактів, навіть кровопролиття. В цих умовах жорсткі кроки з боку української влади щодо знищення чи видворення найманців та терористів за межі України є дієвим засобом щодо подолання цієї кризи. В той же час потрібно проводити активну роз’яснювальну і просвітницьку роботу з місцевим населенням східних та південних регіонів, яке в умовах слабкої присутності чи відсутності українського інформаційного та культурного продукту, постійно перебувало і перебуває під інформаційним тиском Російської Федерації, яка поширюючи ідеї «руського міра», «єдності слов’янських народів», сприяє формуванню проросійськоспрямованої регіональної ідентичності. Маркування сучасних подій компонентами інформаційної агресії сусідньої країни актуалізує тематику захисту вітчизняного інформаційно- культурного середовища, позиціювання його як самодостатнього, незалежного простору, що вимагає від нової владної каденції  незворотного дистанціювання від проросійського втручання і впливу на себе.

Відтак в сучасних умовах потрібно активізувати зусилля по формуванні загальнонаціональної ідентичності. Саме спільна ідентичність є основою буття даної національної спільноти (політичної нації). Якщо члени спільноти мають високий рівень національної самосвідомості, то при політичному врегулюванні існуючих у суспільстві суперечностей і проблем, вони схильні до обмеження своїх особистих, групових чи корпоративних інтересів задля досягнення загальносуспільної злагоди.

У випадку, якщо держава не буде здійснювати ефективні кроки по нейтралізації вищезгаданих загроз, це може призвести до втрати суверенітету держави. В значній мірі це може бути зумовлено критичним зниженням рівня функціонування політичної системи, спричиненого зовнішніми і внутрішніми конфліктами.

В цілому підсумовуючи, слід відзначити, що формування загальнонаціональної ідентичності є одним з головних завдань Української держави на сучасному етапі. Для його реалізації потрібно актуалізувати зусилля відповідних державних структур та неурядових організації у сфері суспільних і насамперед міжетнічних відносин.

В основі формування загальнонаціональної ідентичності повинні лежати такі засади:

  • Ідея поліетнічної, соціальної, політичної злагоди на основі загальноприйнятої мети – забезпеченя духовного і матеріального добробуту громадян України;
  • Ідея патріотизму, любові до України як визначальної цінності;
  • Національна самоповага та повага до представників інших націй та національних меншин;
  • Захист прав і свобод людини і громадянина незалежно від етнічної приналежності та інших відмінностей;
  • Високий рівень політичної та правової культури населення;
  • Розвиток дієвого громадянського суспільства.

Політика національної безпеки в гуманітарній сфері має бути спрямована на подолання загроз в сфері освіти, культури, науки, релігії та на підтримку умов, спрямованих на зміцнення загальнонаціональної ідентичності, зокрема мови, культури, традицій, вірувань усіх етнічних спільнот і засновуватися на ідеях етнічного плюралізму, на можливості співіснування та симбіотичного розвитку різних етнічних груп у межах полі етнічного простору.

В етнонаціональній сфері потрібно сформувати і законодавчо закріпити Доктрину етнонаціональної політики України, де були б розроблені її концептуальні засади та чітко визначені базові поняття етнонаціональної політики: «титульний етнос», «національність», «корінні народи», «етнічна група», «етнічна спільнота» тощо, так як навіть в чинній Конституції немає їхнього чіткого визначення. Потрібно здійснювати подальше вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин.

Крім цього на рівні держави потрібно розробити і впровадити такі заходи щодо формування загальнонаціональної ідентичності:

  • ž Забезпечувати всебічну підтримку процесу мовно-культурного відродження українців як титульного етносу та інших етнічних спільнот України;
  • ž здійснювати захист інформаційного простору України;
  • ž сприяти вільному функціонуванню та розвитку української мови та мов національних меншин;
  • ž забезпечувати популяризацію вітчизняної історії, культури, мови  через ЗМІ
  • ž здійснювати розвиток історичної пам’яті українського народу шляхом створення національних «місць пам’яті», здійснити процес декомунізації та деколонізації української пам’яті;
  • ž  підтримка інтенсивного розвитку вітчизняних культурних індустрій шляхом формування режиму державного протекціонізму для національного виробника культурних товарів і послуг;
  • ž розвиток вітчизняної системи освіти, особливо викладання історичних дисциплін, спираючись на кращі зразки історичного минулого;
  • ž створення ефективних механізмів збереження національної історико-культурної спадщини, зокрема посилення відповідальності за руйнування чи розкрадання пам’яток культури;
  • ž гармонізація державно-церковних та між церковних відносин,усунення політизації церкви;
  • ž  утвердження моральності та духовності громадян;
  • ž створити довготривалі програми міжкультурного та міжрегіонального діалогу
  • ž створити механізми щодо сприяння задоволенні мовних, культурних, освітніх потреб українців за кордоном;
  • ž вдосконалити шляхи ефективного забезпечення соціальної адаптації біженців в українське суспільство;
  • ž посилити контроль над міграційними процесами.

 

 

Використана література

1.Повне зібрання творів Михайла Грушевського. Том 9: Історичні студії та розвідки (1917–1923). — Київ, 2009. — 592 с.

2.Франко І.Я.  Зібрання творів у 50-и томах. — К.: Наукова думка, 1976. Т. 3. —  485 с.

3. В’ячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму / Редактор Я.Пеленський. — К.: Київ-Філадельфія, 1995. — 470 с.

4. Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2013 році : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К.: НІСД, 2013. – 576 с.

5. Пироженко В.О. Гуманітарна складова національної безпеки: предмет дослідження та коло основних проблем.//Стратегічна панорама. №2. 2005. – С.27-35.

6. Вільсон Е.Українці:несподівана нація. К.:Видавництво «К.І.С.», 2004. – 552 с.

7. Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування. К.:НІСД, 2011. – 334 с.

8.Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи. Публікації. // Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.idss.org.ua/public.html

9. Розумний М., Андрусів В. Формування національної ідентичності як пріоритет політики безпеки. //Політичний менеджмент №3, 2010.  – С. 116 – 126.

10. Який напрям зовнішньої політики має бути пріоритетним для України? (динаміка, 2002-2012). // Електронний ресурс. Режим доступу: http://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=305

11. Edward Shils. Centre and Periphery. In: The Logic of Personal Klowledge. Essays Presented to Michael Polonai on his Seventieth Birthday. London: Routledge and Kegan Paul, 1961, р. 117

 

Tagged , , , , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *