Леонід Чупрій
Україна має багату історико-культурну спадщину, яка містить значний потенціал туристичної та інвестиційної привабливості нашої країни на світовому рівні. Наша держава є однією із провідних країн Європи за кількістю об’єктів історико-культурної спадщини (близько 150000), має 608 музеїв державної та комунальної форм власності, декілька тисяч приватних музеїв, в яких зберігається близько 12 млн. експонатів.
Культура є визначальною складовою гуманітарної сфери українського суспільства і, розглядаючи її в даному контексті, важко переоцінити її консолідуюче та інтегруюче значення.
Дослідник Ю.Бромлей писав: «…неодмінною і найважливішою умовою існування нації та етносу як цілісних систем залишаються інтеґруючі функції культури» [1, с.122]. Відомий український дослідник В.Липинський відзначав: «Традиція лежить в основі культури, культура лежить в основі нації» [2, с.68]. Пам’ятки культури разом із топонімами, місцями пам’яті утворюють символічний простір існування нації, який сприяє «згуртування спільноти навколо нового національного чи політичного проекту, виховання модерної національної свідомості» [3].
Розвиток національної культури, збереження і популяризація історико-культурної спадщини є одним з головних напрямів політики Української держави у гуманітарній сфері.
Аналізуючи культурну політику держави, слід відзначити недостатній рівень її ефективності та відсутність системних модернізаційних практик. За даними експертів, опитування яких проводили аналітики НІСД, ефективність культурної політики в Україні в середньому оцінена як «достатньо низька». Культура втрачає здатність суттєво впливати на формування національної самосвідомості та загальноукраїнської ідентичності. Однією з основних причину цього є відсутність цілісності та системності у проведенні державою культурної політики, що характеризуює її як «непослідовну», «змістовно суперечливу», «ситуативну», «нескоординовану». Ступінь погодженості культурної політики з політикою держави в інших сферах, експерти оцінюють незадовільно
Зокрема, на сьогодні слід відмітити досить низький рівень державного менеджменту у сфері культури, у просуванні культурно-рекреаційного бренду національної спадщини. Причиною є інерція адміністративного управління, брак актуальних інформаційних й інтелектуальних технологій та в значній мірі недостатність відповідного фінансування галузі.
Аналізуючи стан вітчизняної культури слід відзначити, що кількість культурних установ за роки незалежності в значній мірі зменшилась. Так кількість бібліотек скоротилось на 6,5 тисячі, бібліотечний фонд зменшився на 108 млн. примірників, кількість клубних закладів зменшилось на 6,6 тис., кількість місць в них скоротилось на 1,8 млн., кількість демонстраторів фільмів скоротилось у 12 разів, а кількість відвідувань демонстраторів фільмів за рік зменшилось у 37 разів. Слід відзначити деякі позитивні тенденції, зокрема збільшилась кількість музеїв на 373, кількість їх відвідувань збільшилось на 1,4 млн. в рік, збільшилась кількість професійних театрів на 8, кількість концертних організацій на 41, хоча кількість їх відвідувань значно зменшилась, зокрема театрів на 8,1 млн., концертних організацій на 8,1 млн.(див. діаграми)
Сьогодні близько 70% об’єктів національної спадщини у багатьох регіонах України мають незадовільний технічний стан, до 10% – аварійні. З двадцяти тисяч пам’яток архітектури та містобудування кожна десята пам’ятка потребує негайного втручання реставраторів. Близько мільйона одиниць зберігання музейних цінностей на сьогодні також потребують реставраційних робіт [4]. Як підрахували експерти, орієнтовна вартість лише першочергових протиаварійних і ремонтно-реставраційних робіт становить близько 600 млн. гривень [5]. Значну частину витрат щодо фінансуванні цих робіт бере на себе держава.
Слід відмітити, що фінансування культури збільшується з кожним роком, але кошти, які виділяються державою, переважно покривають лише необхідні поточні потреби соціально-культурих закладів.
Крім того орієнтація тільки на державне фінансування призводить до зменшення власної активності закладів культури, спрямованої на самостійне заробляння коштів. Слід зазначити, що чинним законодавством фінансування культури достатньо обгрунтоване. Так, відповідно до Основ законодавства культуру, держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. У нас же реально сфера культури фінансується на рівні 2% від валового внутрішнього продукту країни, тобто в чотири рази нижче, ніж встановлено законодавством.
В даному контексті слід дослідити досвід інших країн. В розвинених країнах фінансування культури здійснюється з різних джерел. При цьому залучаються як державні, так і приватні кошти. Досвід цих країн свідчить про те, що значні кошти виділяються з приватних джерел, при тому, що державний бюджет, як джерело фінансування культури, також залишається необхідною складовою фінансування. Форми підтримки державою культури та мистецтва мають при цьому різні варіанти: як безпосереднє виділення коштів з бюджету, так і опосередкована підтримка, яка здійснюється, в першу чергу, шляхом надання пільг.
У частині європейських країн бюджетне фінансування є однією з головних форм підтримки культури і мистецтва. Причому, основний тягар державних витрат на потреби культури в цих країнах несуть регіональні і місцеві бюджети. З центральних бюджетів фінансується близько 10-25% витрат на підтримку культурних організацій загальнонаціонального значення – музеїв, бібліотек, театрів і архівів.
Визначення ж пріоритетних напрямів фінансування в кожній країні своє. Наприклад, найбільшою статтею витрат центрального бюджету в Австрії є виконавське мистецтво (46,6%). В Італії, Нідерландах, Швейцарії, Великобританії переважають витрати на музеї, архіви і архітектурні пам’ятники (до 44%), тоді як в Німеччині на них припадає менше за 2% всіх витрат. У той же час на “Соціально-культурні заходи” в Німеччині витрачається близько 75% від видатків на культуру. Найважливішою статтею витрат у багатьох країнах є витрати на бібліотеки: у Данії – близько 70%, Великобританії – близько 60%, Швеції – близько 40%.
У розвинених країнах закладам культури і мистецтва надаються й пільги в оподаткуванні. Причому податкові пільги поширюються як на заклади культури, так і на фінансових донорів у сфері культури та мистецтва.
Так, ставка ПДВ на книги в Ірландії знижена до 0%, у Франції – до 5,5%, в ФРН – до 7%, в Італії – до 2%. У Бельгії ставка ПДВ на предмети мистецтва знижена з 19% до 6%.
Допомога держави працівникам культури в європейських державах здійснюється й шляхом прийняття на законодавчому рівні рішень про певний рівень їх матеріального положення. Так у Фінляндії не обкладаються податками державні гранти, що отримуються письменниками і іншими діячами культури. Надання пільг у сфері культури є цілком виправданим, оскільки більшість напрямів розвитку культури не є й не може бути прибутковою діяльністю.
Відтак спираючись на західний досвід фінансування культури, слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку країни надзвичайно актуальною є проблема законодавчого закріплення механізму багатоканального фінансування культури для активного розвитку спонсорства і меценатства Вищезгадані проблемі зумовлені рядом чинників, зокрема недостатнім рівнем розвитку менеджменту в сфері культури, низьким рівнем модернізації культурних закладів, відсутністю активності в знаходженні недержавних джерел фінансування. Вони залучаються зокрема через волонтерство, меценатство, спонсорство, використання механізмів оренди, концесії чи приватизації. Особливо це актуально для збереження та популяризації об’єктів історико-культурної спадщини [6, с.383].
Одним з ефективних шляхів збереження об’єктів історико-культурної спадщини є передача їх в оренду. В статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (N1805-III від 8 червня 2000 року) зазначається, що об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Але головною умовою реалізації даного механізму є підписання відповідного договору оренди в якому повинні бути чітко зазначені умови використання пам’ятки і можливі фізичні зміни, які дозволено здійснювати з цією пам’яткою чи на території цієї пам’ятки. Тобто орендар забезпечує реставрацію та збереження історичної пам’ятки, а для відшкодування своїх інвестицій у ремонт пам’ятки, може відкривати на території пам’ятки кафе, магазини та готелі, організовувати екскурсії, здійснювати продаж сувенірів, здійснювати інші заходи, не порушуючи цілісності пам’ятки. Без такої практики багато відомих європейських пам’яток уже припинили б своє існування, оскільки державне фінансування не є недостатнім, щоб покрити всі витрати на реставрацію та утримання історичних пам’яток.
В Україні подібний механізм використовується недостатньою мірою, що пов’язано з небажанням інвесторів вкладати кошти у проект, який не відразу окупиться та складними бюрократичними процедурами, значною кількістю узгоджень з місцевими і центральними органами влади для отримання дозволів на роботу з історичними пам’ятниками і пам’ятниками архітектури. Слід також зазначити, що в Україні ще не сформована відповідна культура меценатства та доброчинності, спрямована на стимулювання інвестування коштів у відродження історико-культурної спадщини.
В цьому контексті варто було б звернутися до кращого світового досвіду у даній галузі. В багатьох країнах світу, зокрема в європейських, поширена практика передачі історичних пам’яток в оренду приватним особам, комерційним компаніям, неприбутковим організаціям за суто символічну плату, але на досить жорстких умовах, які заохочують вигідні та стабільні інвестиції.
Для збереження історичних пам’яток у багатьох країнах використовується інший, також достатньо ефективний механізм збереження історичних пам’яток – концесія. В Україні також прийнятий відповідний закон, який регламентує дану процедуру. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про концесії» (N997-XIV від16 липня 1999 року) концесією вважається надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань по створенню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. Відповідно до цього закону між концесієдавцем і концесіонером підписується концесійний договір, згідно якого концесіонер несе відповідальність за збереження і раціональне використання об’єктів соціально-культурного призначення.
У Законі України «Про концесії» передбачається можливість надання у концесію терміном до 49 років об’єктів соціально-культурного призначення. У ньому чітко прописані механізми налагодження дієвого контролю державних структур над збереженням історичних пам’яток і можливість притягнення концесіонера до відповідальності у випадку нанесення шкоди відповідним об’єктам.. На даний момент механізм концесії використовується в Україні досить рідко, що зумовлено значною мірою недостатнім рівнем інформування інвесторів щодо можливостей його використання та недостатнім рівнем активності органів влади щодо його поширення та популяризації.
Одним із шляхів збереження історико-культурної спадщини може бути приватизація історичних пам’яток [7, с.36]. Шляхом приватизації приватні інвестори долучають до охорони і популяризації об’єктів культурної спадщини. Це перевірена світова практика, яка дійсно працює, якщо за цим стоїть якась обґрунтована позиція держави, яка визначає правила гри в цьому сегменті. Держава стимулює, охороняє та притягає до відповідальності тих, хто порушує правила і норми. Зокрема в багатьох європейських країнах поширена практика передачі історичних об’єктів, які перебувають в неналежному стані в приватну власність практично безкоштовно, але при цьому з майбутнім власником підписується договір про те, що він повинен обов’язково відреставрувати історичний об’єкт. За невиконання умов договору відповідні державні структури накладають на власника штраф на велику суму, а в окремих випадках можуть забрати замок через суд. Наприклад, в Іспанії в 2004 році пропонувався за 1 євро середньовічний замок, який потрібно було лише реставрувати.
В Україні питання приватизації об’єктів історико-культурної спадщини регламентуються законом «Про перелік пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації» N574-VI від 23 вересня 2008 року. Відповідно до закону тільки 1,86% (2313 об’єктів історико-культурної спадщини) від загальної кількості пам’яток, що перебувають на обліку, будуть залишатися у державній власності. Формально решту об’єктів можна приватизувати.
Аналізуючи положення закону «Про перелік пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації» слід врахувати ряд значних зауважень, про що зазначають відомі експерти в даній галузі – Олександр Гриценко, Максим Левада, Олексій Доля, Олексій Копитько [8]. При обговоренні даної проблеми вони відзначили, що значним недоліком є невизначеність чітких критеріїв, за якими той чи інший історичний об’єкт можна приватизувати чи залишити у державній власності. Відповідно місцеві ради на свій розсуд визначали історичні пам’ятки, які не підлягають приватизації, що призводило до того, що об’єкти, які мають подібну історичну цінність в одних регіонах можна приватизувати, а в інших – приватизація забороняється.
Експерти Українського центру розвитку музейної справи також відзначили, що приватизації підлягає близько 60% приміщень, де нині перебувають державні музеї. Приміром, у Києві до приватних власників можуть відійти будівлі Національного художнього музею України, Національного музею «Чорнобиль», Національного природничого музею НАНУ, не кажучи вже про невеликі музейні заклади — Музей однієї вулиці, Музей-майстерню Івана Кавалерідзе, Літературно-меморіальний музей П.Г.Тичини та багатьох інших [9, с.6].
В законі «Про перелік пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації» також чітко не визначені форми контролю відповідних державних органів за станом збереження історичних пам’яток. Відповідно до вищезгаданого закону пам’ятка може бути приватизована лише за умови укладення майбутнім власником з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронного договору щодо цільового використання пам’ятки, де будуть чітко визначені роботи, які майбутній власник зобов’язується провести на пам’ятці з метою утримання її в належному стані. Але яку відповідальність несе власник пам’ятки в разі невиконання цих умов в законі не визначається.
Непоодинокі випадки, коли ті пам’ятки, що передані до приватних власників, охороняються дуже умовно, на деякі з них навіть не укладені охоронні угоди. Тобто, фактично держава віддала історичну пам’ятку, власник прийняв об’єкт, а далі використовує дану пам’ятку на свій розсуд, не узгоджуючи свої дії з відповідними державними органами. В умовах відсутності належного контролю з боку держави за станом цих пам’яток, це може призвести до значних порушень з боку власників пам’яток. В Україні вже є ряд негативних прикладів, зокрема слід згадати приватизацію палацу в Старому Роздолі Лянцкоронського XVIII-XIX ст., який придбав бізнесмен з Києва за 460 тисяч гривень (разом з парком у 12 гектарів!). Власник пам’ятки замість того щоб її реставрувати почав демонтувати з інтер´єру палацу цінні речі. Зокрема, 13 рельєфів – копії старих інтер´єрів Греції та Риму. А мармурові автентичні рельєфи Богоматері XVII ст. і портрет Данте він вивіз до Києва і до цього часу невідома доля цих скарбів.Тільки після втручання прокуратури подальше руйнування пам’ятки було зупинено, але й до сьогодні замок перебуває в напівзруйнованому стані [10]. Що не допустити подібних порушень потрібно визначити чіткі умови охорони та експлуатації історичних об’єктів, яких повинен дотримуватися власник пам’ятки та критерії настання покарання за неналежне утримання пам’ятки.
Для вирішення вищенаведених проблем потрібно здійснити розробку єдиної методики оцінювання пам’яток щодо доцільності їхньої приватизації, термінову підготовку згідно з цією методикою відповідних змін до закону «Про перелік пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації» і його подальший по можливості оперативний розгляд у Верховній Раді. Слід позитивно відзначити, що Верховна Рада вже внесла певні зміни у відповідний закон ( Закон «Про внесення змін до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України «Про перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» №3453 від 9 грудня 2009).
При здійсненні приватизації об’єктів історико-культурної спадщини потрібно також враховувати певні обмеження щодо цієї процедури, які прописані в інших законах, про які в вищезгаданому законі не згадується (наприклад, у законі «Про музеї та музейну справу», законі «Про охорону культурної спадщини», Земельному кодексі України). Зокрема згідно з статтею 17 Закону «Про охорону культурної спадщини», приватизації не підлягають пам’ятки археології та пам’ятки національного значення. У статті 83 Земельного кодексу України також зазначається, що землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність не можуть передаватись у приватну власність, якщо інше не передбачено законом. Тобто якщо деякі об’єкти історико-культурної спадщини можна приватизувати, то землі під такими об’єктами відповідно до положень Земельного кодексу України не підлягають приватизації. З іншої сторони відповідно до статті 20 Земельного кодексу України органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть здійснювати зміну цільового призначення земель в тому числі й історико-культурного та оздоровчого призначення і приймати рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель. І у разі певних зловживань зі сторони органів влади землі під пам’ятками культурної спадщини можуть бути приватизовані, що створить значні проблеми для збереження відповідних пам’яток чи взагалі може привести до їх знищення. Зокрема в Києво-Святошинському районi були незаконно приватизовані землі під пам’яткою археології «Змiєвими валами» – яким майже три тисячi рокiв.
Збереження і популяризація вітчизняної історико-культурної спадщини не здійснюється належним чином також через недостатній рівень корпоративної та приватної культури благодійництва та меценатства шляхом вдосконалення відповідного законодавства та недосконалість законодавства в даній галузі.
При внесенні змін до благодійницького та податкового законодавства потрібно також враховувати європейські та світові законодавчі норми, які стимулюють розвиток новітніх форм та тенденцій розвитку благодійної діяльності. Серед них ми можемо назвати [11, с.227]:
1)Відсоткова філантропія – правова норма ряду кран Східної Європи, зміст якої полягає у можливості переадресувати 1% сплаченого податку на суспільні/культурні потреби безпосередньо окремій організацій у цій сфері. Даний механізм сприяє залученню населення до збереження історико- культурної спадщини та формує громадськї відповідальності за культуру. Відсоткова філантропія сприяє формування громадянського суспільства та популяризації благодійної діяльності серед широких верств населення.
2)Венчурна філантропія (ВФ) – це галузь благодійної діяльності, в якій здійснюється довготривале інвестування та практична підтримка об’єктів культури. Венчурні філантропи працюють у партнерстві з широким колом організацій – благодійними фондами, соціальними підприємства, громадськими організаціями і діють відповідно до законодавства даної країни та культурних норм.
3) Ендавмент – сума коштів або цінних паперів, які вносяться благодійником у банк або небанківську фінансову установу, завдяки чому набувач благодійної допомоги отримує право на використання процентів або дивідендів, нарахованих на суму такого ендавменту. Фактично всі великі організації культури, музеї, благодійні фонди Заходу мають ендавменти, які складають 10-15% річного прибутку.
Значною проблемою в контексті популяризації благодійницької діяльності є також недостатній рівень висвітлення цієї діяльності у ЗМІ, а відтак недостатній рівень обізнаності населення про благодійницькі заходи.
Підсумовуючи слід констатувати, що культура ще не стала в Україні дієвим чинником державо-, націо- і людино творення, як того вимагає сучасна модель цивілізаційного поступу людства. Її всебічна підтримка є саме тим незамінним осереддям, яке інтегрує всі інші чинники, що в оптимальному співвідношенні і взаємодоповненні забезпечить сталий людський розвиток українського суспільства в найближчі десятиліття.
Для поліпшення ситуації в сфері культури потрібно здійснити ряд термінових кроків. Слід відзначити, що декілька років були висунуті пропозиції щодо формування проекту Загальнодержавної програми охорони культурної спадщини на 2012 – 2022 роки, яка так і не була реалізована, так як попередній уряд не надто переймався питаннями культури. Ряд наукових інституцій зокрема Інститут культурології НАМУ сьогодні пропонує розпочати розробку Національної стратегії державної культурної політики, яка буде спрямована на розвиток та популяризація української національної культури як культури поліетнічної спільноти, що включає також розвиток культур національних меншин.
Вона повинна бути спрямована на:
- Збереження та популяризацію культурно-історичної спадщини українського народу, як культури українського етносу так і культур національних меншин;
- Модернізацію культурних практик;
- Забезпечення рівного доступу до національного і світового культурного надбання;
- Розвиток творчого потенціалу українського суспільства;
- Сприяння підтримки культурного різноманіття в сучасних суспільствах.
Розв’язання цих проблем повинно розглядатися у взаємозв’язку з вирішенням ряду суспільно значимих внутрішньо- і зовнішньополітичних завдань, насамперед [12]:
– формування української політичної нації на основі спільних політичних, моральних та духовних цінностей громадян України;
– створення єдиного українського гуманітарного простору як системи взаємоузгоджених та взаємодоповнюючих знаково-символічних комплексів, в яких синтезовані етос, світобачення, ціннісні орієнтири українського народу та інших етнічних спільнот України;
– формування іміджу України на міжнародній арені як країни з давніми самобутніми культурними традиціями, які поєднують впливи як західних, так і східних культур.
Сьогодні, в умовах широкомасштабних політичних та економічних змін, що тривають в Україні, необхідно забезпечити системне реформування сфери культури з метою забезпечення створення належних правових, економічних та організаційних умов для збереження і всебічного розвитку української культури як важливого чинника формування цілісної культурно-національної ідентичності. В цих умовах культурна політика держави повинна: з одного боку модернізувати та сформувати ефективну управлінську структуру даної галузі, пристосовану до нових зовнішніх і внутрішніх умов, а з іншого не допустити розпаду мережі закладів культури і мистецтв, що уже відбувається повним ходом. Вдосконалення управління культурними процесами та економічне регулювання з активнішим залученням недержавних джерел фінансування у сфері культури – умови подолання кризових явищ і труднощів у вітчизняній культурі.
Література
1. Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность,- М.: Наука, 1987. -333с.
2. В’ячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму / Редактор Я.Пеленський. — К.: Київ-Філадельфія, 1995. — 470 с.
3. Гриценко О.А. Культурна трансформація в сучасній Україні: основні чинники та загальний характер змін. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.culturstudies.in.ua/sekcia_pl_v2php
4. Як Україні позбутися пам’ятників і музеїв [Електрон. ресурс] // Главред – Режим доступу:ua.glavred.info/archive/2008/04/25/164750-1.html
5. Охорона культурної спадщини в Україні. [Електрон. ресурс] // Журнал «Музеї України» – Режим доступу: http//www.museum-ukraine.org.ua/index.php
6. Чупрій Л., Кузьмук О. Забезпечення доступу громадян до культурних цінностей та оптимізація механізмів збереження національного історико-культурної спадщини.// Україна в 2010 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку. Колективна монографія. К. НІСД. 2011. С. 379 – 388.
7. Чупрій Л.В. Історико-культурні проблеми та перспективи гуманітарної безпеки України. //Вісник Національного авіаційного університету. Філософія, культурологія. Збірник наукових праць. К.: НАУ, №2(12) 2010. С. 36 -42.
8. Копитько О. Усе на продаж. Приватизація культурної спадщини. Хто перший добіжить?/ О.Копитько // Дзеркало тижняю №9. 8-14 березня 2008 р.
9. Там само
10. Іваник М., Гищук І. Фортецям і палацам України пропонують дилему: або занепад, або приватні руки [Електрон. ресурс] М. Іваник. І. Гищук // Львівська пошта. – Режим доступу: http://www.lvivpost.net/content/view/464/311/
11. Чупрій Л.В. Роль спонсорства і меценатства у відродженні історико-культурної спадщини. Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2010.– Вип. 20. – С. 227 – 237.
12. “Проблеми актуалізації українських пам’яток культури”. Аналітична записка. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/906/
