Чупрій Леонід
У сучасному науковому дискурсі гуманітарні аспекти безпеки визначаються як проблеми збереження людської особистості за руйнації традиційних культурних норм і цінностей і водночас важлива умова збереження самобутності народу.
Саме певний набір світоглядно-ціннісних орієнтацій є соціокультурною основою сфери забезпечення безпеки суспільства і лежить в основі формування загальнонаціональної ідентичності, як одного з основних консолідуючих та інтегруючих суспільство чинників.
В цьому контексті гуманітарна безпека держави повинна бути спрямована на захист факторів, що забезпечують збереження та розвиток культурної самобутності української нації, що є одним з засадничих принципів вітчизняної консервативної традиції. Це також є одним з основних напрямків гуманітарної політики держави.
В стратегії Національної безпеки України чітко зазначається, що стратегічними пріоритетами політики національної безпеки є досягнення національної єдності та консолідації суспільства шляхом подолання як об’єктивних, так і штучних суперечностей соціокультурного, конфесійного, етнічного, мовного, міжрегіонального та регіонального характеру на основі безумовного додержання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина [1].
Реалізуючи основні напрями гуманітарної політики в Україні ми повинні орієнтуватися на позитивні напрацювання зарубіжних країн, зокрема європейських. Особливо актуальним в гуманітарній сфері на сьогодні є формування європейського освітнього простору.
Справді потужним імпульсом європеїзації освіти України стала Болонська декларація (1999 р.). Згідно з цією угодою, євроінтеграція спрямована на консолідацію зусиль науковців та освітян для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської науки й вищої освіти, а відтак їхньої ролі в розвитку та зміцненні стабільних, мирних і демократичних суспільств. У Болонській декларації зазначено, що “Європа знань” сьогодні є загальновизнаним пріоритетним чинником соціального та людського розвитку. Вона є запорукою зміцнення й інтелектуального збагачення європейців, оскільки саме така Європа може надати їм необхідні знання, щоб адекватно реагувати на виклики нового тисячоліття, усвідомлюючи спільні цінності й належність до єдиної соціально-культурної сфери [2, 17].
Метою конституювання європейського освітнього простору є також прагнення зберегти її культурне різноманіття Європи. “Справжня культура, – зазначає Д. де Ружмон, – не є якоюсь оздобою, звичайною розкішшю, чи набором спеціальностей, що не стосуються обивателя. Вона постає із усвідомлення життя, постійної потреби поглиблювати значення життя, збільшувати владу людини над речами. Вона створила велич Європи” [3, 66]. Власне творення, передання і вироблення культури, на думку Д. де Ружмона, є результатом постійного діалогу між великою кількістю реальностей і антагоністичних тенденцій. Саме в цій дискусії – таємниця динамізму і творчого невдоволення, який спонукає європейців ставити та обговорювати від століття до століття свої відносини з Богом, зі світом, з державою і спільнотою.
Засадничий світогляднй принцип європейської освіти – це єдність у розмаїтті. Він виявляє себе в плюралізмі національних систем освіти та їхнього узгодження з європейськими стандартами. Ця узгодженість постає як розбудова європейських рис освіти з урахуванням національної специфіки.
Євроінтеграційні процеси в освіті ґрунтуються на принципі національної самотожності освітніх систем. Європейська освіта була і залишається національною. Наукова й владна еліти, попри кризу їхньої духовності, також є національними. Звідси випливає, що необхідною умовою інтеграції освіти до європростору є розбудова національного освітнього простору. Його завдання, з одного боку, – забезпечувати засвоєння цивілізаційних здобутків, а з іншого – стати бар’єром культурній гомогенізації. Він має утверджувати національну ідентичність особи та її культурну самобутність [4].
Аналізуючи вплив глобалізації на національні культури, Т.Фрідмен зазначає: “Парадоксальність людського життя в умовах глобалізації репрезентують чудові символи – “Лексус” (надмодерне японське авто) і оливкове дерево. “Лексус” символізує технологічну революцію, без якої неможливо досягнути процвітання в системі глобалізації. Оливколі дерева “символізують усе, що закорінює нас, дає нам самобутність і визначає наше місце під сонцем. Оливкові дерева – це родина, громада, плем’я, нація, релігія, а головне – місце, яке ми називаємо домом” [5, 54]. Власне оливкові дерева репрезентують структуру життєвого світу кожного народу, належність до якого робить життя кожної людини смислозначущим.
Незважаючи на те, що сучасна техніка й технологія інтегрують та уніфікують усі сфери діяльності людей, виявилося, що процеси модернізації сучасного суспільства не нівелюють їхнього прагнення до утвердження своєї культурно-національної самобутності, мови, релігії, традицій і звичаїв. Отже, проблема ідентичності не втрачає своєї актуальності, а освіта є тим соціальним інститутом, який спроможний формувати національну ідентичність не лише особи, а й народу.
Аналізуючи шляхи реалізації гуманітарної політики держави, ми повинні в першу чергу орієнтуватися на такі напрями:
- -формування національної самосвідомості українського суспільства через підтримку національної культури (зокрема через всебічний розвиток української мови та підтримку мов національних меншин);
- -розвиток вітчизняного мистецтва, кіноіндуістрії, книгодрукування тощо;
- -формування історичної пам’яті, збереження і популяризацію історико-культурної спадщини;
- -активізація інноваційних процесів в освітній, науково-технологічній галузях;
- -захист національного інформаційного простору;
- -створення умов для гармонізації релігійно-конфесійних відносин.
Важливим аспектом утвердження національної самосвідомості українського суспільства та популяризації національної культури є підтримка державної мови. Відповідно до статті 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова [6,5].
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Останнім часом це питання надто політизувалося, ряд політичних сил вимагав введення російської мови як другої державної. Президент України В.Янукович під час вручення Шевченківських премій в Каневі чітко зазначив, що єдиною державною мовою буде українська. Хоча це аж ніяк не заперечує використання російської чи мов національних меншин у різних сферах суспільного життя. В статті 10 Конституції України чітко зазначається, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Для вирішення цієї проблеми слід активніше впроваджувати положення Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифіковану Верховною Радою України 15.05.2003, яка чітко визначає, що право на використання регіональної мови або мови меншини у приватному та суспільному житті є невід’ємним правом відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права та відповідно до духу Конвенції Ради Європи про захист прав і основних свобод людини. Також потрібно вдосконалити відповідне законодавство, зокрема слід розробити проект Закону «Про мови в Україні», в якому потрібно законодавчо запровадити обов’язковий іспит на знання української мови як державної всіма державними службовцями, керівниками всіх державних установ і підприємств, працівниками державних підприємств із обслуговування населення (передусім медицини, освіти, культури) та гарантувати вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України.
Одним із напрямків реалізації гуманітарної політики держави є дослідження стану збереження і популяризації історико-культурної спадщини. Наша держава є однією із провідних країн Європи за кількістю об’єктів історико-культурної спадщини (близько 150000 – це майже в 2,5 рази більше, ніж у Польщі) [7]. Але на жаль цей потужний культурний потенціал не використовується повною мірою, в зв’язку з наявністю ряду значних проблем в даній галузі. На сьогодні слід відмітити досить низький рівень державного менеджменту у сфері охорони та збереження культурних об’єктів, у просуванні культурно-рекреаційного бренду національної спадщини. Причиною тому слугує інерція адміністративного управління, брак актуальних інформаційних й інтелектуальних технологій і в значній мірі недостатність відповідного фінансування галузі. Внаслідок браку коштів реставрація та ремонт пам’яток проводились в недостатніх обсягах, тому нині до 50–70% об’єктів історичної культурної спадщини в багатьох регіонах України мають незадовільний технічний стан, до 10% – аварійні. Приблизно 300 пам’яток національного значення потребують ремонтно-реставраційних або консерваційних робіт. З двадцяти тисяч пам’яток архітектури та містобудування кожна десята пам’ятка потребує негайного втручання реставраторів. Близько мільйона одиниць зберігання музейних цінностей на сьогодні також потребують реставраційних робіт [8].
За попередніми розрахунками, орієнтовна вартість лише першочергових протиаварійних і ремонтно-реставраційних та консерваційних робіт становить близько 600 млн. гривень [9]. Значну частину витрат щодо фінансуванні цих робіт бере на себе держава. Але цих коштів недостатньо, тому поряд з цим постає нагальна проблема знаходження недержавних джерел фінансування, спрямованих на збереження об’єктів історико-культурної спадщини, зокрема через використання механізмів оренди, концесії чи приватизації.
Одним із напрямів реалізації гуманітарної політики в Україні в контексті забезпечення національної безпеки є дослідження і популяризації свого історичного минулого. В цьому контексті важливим фактором консолідації українського суспільства є формування історичної пам’яті української нації.
Державна політика пам’яті має бути орієнтована на формування в громадян України відчуття спільної історичної долі, поваги до національної історії, усвідомлення пов’язаності з нею, відповідальності за майбутнє української держави-нації; на підвищення інтегративної ролі історичної пам’яті в процесі націотворення, становлення спільної національної ідентичності, досягнення громадянської консолідації та соціокультурної єдності української політичної нації; на використання потенціалу історичної пам’яті для утвердження патріотизму, громадянської активності, ціннісних та політичних орієнтацій, лояльного ставлення до Української держави, готовності в разі необхідності її захищати; на підвищення ролі історичної пам’яті в контексті легітимації української державності та суверенітету.
Державна політика пам’яті має бути орієнтована на збереження політичної стабільності, неконфліктності суспільних відносин. Враховуючи, що процес примирення національної пам’яті в Україні ще далекий від завершення, а історичне минуле перманентно виступає чинником суспільної напруги, нагальною є потреба у пошуку інтегративних ідей та стратегій, ретельного прогнозування суспільної реакції на них, попередження виникнення нових ліній „розколів” та протистоянь.
Серед великого арсеналу форм та засобів формування історичної пам’яті провідне місце належить історичній освіті, актуалізації національних „місць пам’яті”, національного Пантеону, історико-культурної спадщини, музейних експозицій та бібліотечних фондів. Потужним джерелом конструювання масових історичних уявлень є твори мистецтва, засоби масової інформації, символічний простір пам’яті, комеморативні практики та ритуали. Підтримка розвитку історичної науки, підвищення впливу професійних істориків на формування історичної пам’яті має бути невід’ємним компонентом державної політики пам’яті. Потребує вдосконалення нормативно-правова та інституціональна база даного сегменту державного управління.
Для забезпечення розвитку і популяризації української культури потрібно розробити ряд заходів щодо захисту інформаційного простору України, зокрема через заборону ввезення та поширення в Україні низькопробного іноземного інформаційного продукту(книг, фільмів тощо), який, популяризуючи систему утилітарних, прагматичних цінностей, часто прямо пропагує насилля та розпусту, що несе значну загрозу психічному та моральному здоров’ю української нації і особливо молоді. Дані соціологічного дослідження проведеного Інститутом психологіїім. Г.С. Костюка, зазначають що 58% молоді прагнуть копіювати поведінку телегероїв, здебільшого з іноземних фільмів, а 37,3% молоді взагалі готові вчинити протиправні дії, наслідуючи телегероїв. Це досить небезпечна тенденція, яка несе значну загрозу майбутньому України. Для вирішення цієї проблеми потрібно розробити систему заходів для формування національного інформаційного простору та протидію проникнення в нього інформаційного продукту, що несе загрозу психічному та моральному здоров’ю нашої нації. Позитивним в цьому аспекті є підготовка нового проекту закону України “Про захист суспільної моралі”. Однією з неодмінних умов формування національного інформаційного простору є комплексна та ефективна протекціоністська політика держави, головним завданням якої є стимулювання створення відповідних індустрій і забезпечення їх стійкого розвитку.
Передусім це: 1) розвинена та впливова у суспільстві система загальнонаціонального Суспільного мовлення із такими виробничо-технологічними складовими, як загальнонаціональне та супутникове телерадіомовлення, онлайнове мовлення в Інтернет, виробництво фільмів, телесеріалів, програм; 2) конкурентоспроможна система національного кіновиробництва та кінопрокату; 3) національна система глобального збирання та поширення інформації, орієнтована на активне розповсюдження відомостей про Україну та створення її позитивного іміджу у світі.
Слід також розробити ряд заходів щодо підтримки вітчизняного книговидавництва та книгопоширення. Серед основних проблем в галузі книговидання ми можемо виділити такі:
- -недостатній рівень розвитку українського книжкового ринку, обмежений асортимент продукції вітчизняного книговиробника. За даними Української книжкової палати ім. Івана Федорова, в 2010 році в Україні видано близько 40 млн. книг і брошур (близько 1 книги на людину) [10]. Для порівняння: у Російській Федерації на 1 мешканця припадає 3–4 книги, у Білорусі 6–7, у західних країнах – 10–12.
- -переважання на вітчизняному книжковому ринку іншомовних, зокрема російськомовних видань;
- -недостатній рівень популяризації вітчизняної книги. За даними проекту “Дослідження книжкового ринку”, ініціаторами якого є Міжнародний фонд “Відродження” та Fund for Central and East European Book Projects, cеред українців зменшується цікавість до книжок. Число тих, хто зазначав відсутність потреби у книжках/цікавості до книжок зросло з 49% у березні 2007 до 56% у березні 2008.
- -недостатній рівень розвитку системи книгорозповсюдження в Україні, відсутність кваліфікованих фахівців даної галузі та недостатня кількість вітчизняних книгарень. В Україні одна книгарня припадає на 96 тисяч населення, в той час як у Франції – на 20 тисяч, у Росії – на 75 тисяч населення;
Для вирішення вищезгаданих проблеми слід реалізувати слідуючі кроки:
- -визначити книговидавничу галузь України стратегічним пріоритетом гуманітарної політики держави;
- -внести зміни до чинного законодавства, зокрема розробити систему заходів, спрямованих на створення загальнонаціональної мережі книгорозповсюдження, зорієнтованої на реалізацію продукції вітчизняного книговиробника, зокрема через внесення змін до Закону України «Про соціальні стандарти та нормативи»;
- -розробити комплекс заходів по популяризації української книги серед населення, зокрема через встановлення нормативів на обов’язкове надання електронними та друкованими ЗМІ часу і площ для реклами вітчизняної книги, через створення спеціалізованих друкованих видань, телевізійних та радіопрограм;
- -створити механізми звільнення від оподаткування меценатських і спонсорських коштів, спрямованих на розвиток вітчизняної книги та коштів, інвестованих з інших сфер діяльності у вітчизняне книговидання;
- -розробити систему заходів, спрямованих на захист національного ринку книговидання та запобігання доступу контрафактної книжкової продукції на вітчизняний книжковий ринок;
Важливим напрямом гуманітарної політики є також державо-конфесійні відносини. Сьогодні в Україні набрав сили бурхливий процес творення нової моделі релігійно-церковного буття і особливістю цього процесу є те, що він розвивається не лише за рахунок дії внутрішніх чинників, а й під впливом активної місіонерської діяльності закордонних релігійних організацій та центрів. Інтереси національної безпеки України, зважаючи на чітко окреслене територіальне поширення церков, вимагають призупинити неконтрольований потік ідеологічної обробки закордонними служителями культу українських громадян.
Відомі дослідники Б.Парахонський та С.Сьомін зазначають, що враховуючи складну культурно-релігійну ситуації в країні, недосконалість вітчизняного законодавства в даній галузі, потрібно розглядати діяльність деяких закордонних місіонерів як спробу втручання у внутрішні справи нашої держави, намагання впровадження чужих цінностей, що далекі від національної культури і традицій. Безконтрольне перебування в країні деяких закордонних емісарів, їх протиправна, а в окремих випадках відверто ворожа щодо України діяльність переростає на дестабілізуючий фактор у міжконфесійній ситуації [11, 211].
Поширення неокультових об’єднань стало, з одного боку, зовнішнім індикатором демократичного стилю упорядкування соціуму, з іншого – через ускладнення внутрішніх трансформаційних процесів – спричинило низку загроз національній безпеці держави, що відзначають в своїх дослідженнях С.Здіорук та В.Петрик [12, 212].
В цьому контексті слід виділити такі загрози:
– створення й підтримка закордонними релігійними центрами деструктивних релігійних осередків, діяльність яких спрямована проти існуючого державного устрою, загрожує суспільній моралі, супроводжується порушеннями громадського порядку, завдає шкоди життю та здоров’ю українського населення (наприклад Свідки Єгови забороняють членам організації переливання крові, що несе загрозу їхньому здоров’ю та життю,а мормони вважають, що закони Бога мормонів важливіші, ніж закони людського суспільства, що є прямою загрозою державному устрою, окремо слід згадати сатаністів, які порушують норми моралі і закону і практикують жертвопринесення тварин, а іноді навіть і людей) ;
– потенційну небезпеку, що притаманна багатьом закордонним нетрадиційним для нашого народу релігійним культам, представники яких у будь-який момент можуть скоїти особливо небезпечні антисоціальні дії, терористичні акти, спровокувати масові безпорядки та загибель людей; прикладом можуть слугувати дії сатаністів, «Аум Сінрікьо», апокаліптичних сект у Німеччині, Японії, США, Франції тощо;
– негативну роль, яку відіграють закордонні релігійні осередки на нашій території у справі збереження історико-культурної спадщини українського народу, формування самодостатності й моральності суспільства, підвищення престижу вітчизняної культури та освіти, розбудови наступності поколінь та сімейних відносин;
– криміналізованість деяких закордонних релігійних представництв, що полягає у широкому використанні ними матеріальних та фінансових засобів, отриманих незаконним шляхом (контрабандно ввезені на територію нашої країни, передані кримінальними структурами для «відмивання», отримані як прибуток від «тіньового» бізнесу тощо), а також непоодинокі випадки скоєння релігійними лідерами протизаконних вчинків (направлення незадекларованих пожертв на заборонені законом цілі, здирництво, шахрайство, завдання моральної та фізичної шкоди тощо);
– серйозну загрозу життю й здоров’ю пересічних громадян, які є адептами неорелігійних груп закордонного походження, де широко застосовується сучасний психотропний інструментарій для зруйнування вольової сфери людини та формування у неї стійкої залежності від культу за допомогою гіпнозу, екстрасенсорики, спеціальних хімічних препаратів і навіть фізичного тиску. За даними соціологічного дослідження Інституту соціальної та політичної психології, третині українців відомо про випадки негативного впливу «нетрадиційних» церков на інших людей або на них самих.
При вирішенні даної проблеми слід враховувати досвід європейських країн. Зокрема Європарламент рекомендував країнам ЄС створити спеціальні парламентські комісії для дослідження діяльності неокультів. Ряд країн вже створили такі комісії, зокрема це: Австрія, Бельгія, Німеччина і Франція. Європарламентом також були надані рекомендації щодо захисту прав і свободи громадян ЄС від негативних виявів з боку певних неокультів шляхом забезпечення широким верствам населення доступу до інформації про різні релігії, що сприятиме вільному вибору релігії й утвердженню поваги до інших релігій.
В цілому, аналізуючи складну ситуацію в релігійній сфері, слід відзначити, що сьогодні слід здійснити ряд кроків, спрямованих на подолання суперечностей в даній сфері. В цьому контексті потрібно виробити виважену і водночас динамічну державна політика України у сфері державно-церковних відносин, спрямовану на обстоювання власних національних інтересів та зміцнення духовно-морального здоров’я народу.
Підсумовуючи слід зазначити, що вирішення більшості з вищезазначених проблем в гуманітарній сфері буде сприяти розвиткові національної культури, досягнення внутрішньої консолідації українського суспільства, прискоренню реальної інтеграції України в коло розвинутих країн світу.
Використана література
1. Указ Президента України „Про стратегію національної безпеки України” // Стратегічна панорама. – 2007. – № 1, http://zakon.rada.gov.ua
2. Журавський В., Згуровський М. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. /В.Журавський , М. Згуровський // К.: ІВЦ “Видавництво Політехніка”, 2003. – 195 с.
3. Ружмон Д. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців./ Д. Ружмон//– Львів, 1998. – 277 с.
4. Рижак Л. Філософсько-світоглядні засади освіти України в умовах євроінтеграції. [Електрон. ресурс] – Режим доступу// Західний науковий центр//http://znc.com.ua/ukr/publ/periodic/shpp/2005/1/p034.php
5. Фрідмен Т. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію. / Т. Фрідман // – Львів: Б.в., 2002. – 624 с.
6. Конституція України: – К.: Просвіта, 1996. – 161 с.
7.Титова, О. Деякі актуальні питання збереження культурної спадщини України. / О.Титова // Праці центру памяткознавства. К., 2009. – 265 с.
8. Як Україні позбутися пам’ятників і музеїв [Електрон. ресурс] – .Режим доступу// Главред[веб-сайт] – Режим доступу:ua.glavred.info/archive/2008/04/25/164750-1.html
9.Охорона культурної спадщини в Україні. [Електрон. ресурс] // Журнал «Музеї України»[веб-сайт] – Режим доступу: http//www.museum-ukraine.org.ua/index.php
10.Оперативні дані випуску книжкової продукції у 2010 році[Електрон. ресурс] // livejournal[веб-сайт] – Режим доступу: http://mc-m-a-r-a.livejournal.com/
11.Парахонський Б.О., Сьомін С.В. Нетрадиційні релігійні культи як питання національної безпеки України // Стратегічна панорама. 1-2/2000.
12. Гуманітарна політика Української Держави в новітній період: Монографія / За ред. С.І.Здіорука. – К.: НІСД, 2006. – 403 с.
