Юрченко Едуард
Сьогодні традиціоналізм як світоглядне явище є достатньо мало вивченим в сучасній українській науці. Зокрема, це стосується філософського та теоретичного традиціоналізму. Безумовно є позитивна тенденція до поглиблення вивчення цього явища. За останні роки було проведено низку конференцій, круглих столів та семінарів присвячених означеній проблематиці. Ця позитивна тенденція була започаткована проведенням в Донецьку, на базі Донецького національного технічного університету, круглого стола «Традиція та традиціоналізм», в 2011 році. Крім того над проблематикою традиціоналізму працює декілька (переважно молодих) науковців. Зокрема, можна відмітити молодшого наукового співробітника Інституту філософії Національної академії наук Святослава Вишенського, автора вже декількох десятків публікацій з означеної проблеми. Але, поки, ми можемо констатувати те, що ступень вивчення традиціоналізму залишається явно недостатньою. Навіть на цьому фоні, ознайомлення академічного середовища з сучасними провідними традиціоналістами та їх ідеями залишається надзвичайно низьким. Дослідники , що працюють над відповідною проблематикою спираються на класиків, таких як Рене Генон, Юліус Евола, Жозеф де Местр тощо. Але сучасні автори традиціоналістського спрямування залишаються переважно поза увагою. Певним виключенням є Олександр Дугін але й він, радше через неоднозначну політичну репутацію ніж через свої академічні здобутки. Західні ж автори залишаються для українського читача майже невідомими. Можливо, певну роль грає в цьому мовна проблема. Не тільки якісних перекладів але й просто перекладів більшості з них на українську (і російську) мову, просто не існує. З публікацій на дану тематику можна відмітити хіба, що статтю «Рецепція інтегрального традиціоналізму в академічній західній філософії», що була опублікована в філософському альманаху «Мультіверсум» (випуск 3 рік 2012). Спробувати виправити цю проблему, а точніше намітити тенденцію до її виправлення покликана наша невеличка розвідка.
Оскільки дати всебічний огляд усіх відомих постатей сучасного традиціоналізму, в стандартній статті неможливо, ми сконцентруємось на найбільш знакових з них, як в силу специфіки творчості так і національної та культурної приналежності. Це, представник Східної Європи професор Яцек Бартизель, представники Заходу професор Роджер Скратон та Принц Вельській Чарльз Віндзор, представник Росії професор Олександр Дугін. Ознайомимось з ними та їх базовими ідеями послідовно.
Яцек Бартизель народився в 1956 році в Лодзі, театрознавець, історик, політолог, політичний філософ, габілітований доктор гуманітарних наук в галузі політичних наук (2003), завідувач кафедри політології та герменевтики, професор Університету Миколая Коперніка в Торуні (факультет політичних наук і міжнародних досліджень). З 1975 року активіст незалежної опозиції і антикомуніст , один із засновників (1979) і представник Руху молоді польської , один із засновників (1989) і президент консервативного клубу в Лодзі в 2012 році, і в даний час є його почесним головою, 1989–1994 один із засновників Християнсько-національного союзу, 1994–1996 Співзасновник і голова Верховної Ради Традиціоналістично-Консервативної «Національної Правиці», з 1992 р. почесний член Організації Польських монархістів, 1997–2007 президент варти Консервативно-монархічного клубу. Член-засновник польського товариства Шекспіра, член польського товариства істориків театру, комісії з історії суспільно-політичної думки польського історичного товариства, Польської асоціації політичних наук, Польського товариства святого Томи Аквінського. Автор сотень статей і книг. Основні праці: “Криза” або “криза”? Месіанства, як подолання катастрофічного свідомості (Лодзь 1979), Катехізис правих (Варшава 1992, Бєльсько-Бяла 1996 року), Католицизм і лібералізм (Варшава, 1992), Консерватизм без компромісів: вивчення історії консервативної політичної думки в Польщі в ХХ столітті (Торунь 2002), “Померти, але з честю!” монархічна і католицька контрреволюція в романських країнах. 1815-2000 (Краків 2002, 2006), Демократія (Радом 2002), У джунглях лібералізму. Спроба періодизації та класифікації (Lublin 2004); Хронологія «Французької дії» Шарля Морраса в контексті загальнонаціональної французької історії та історії католицької церкви . (Торунь 2008) , Демос – смертний бог. П’ять лекцій про демократію і її критиків (Варшава, 2009), Легітимізм: історія і сучасність (Вроцлав 2009, 2011), На замордованій землі: мої пригоди протягом двадцяти років (Варшава, 2010). Він був нагороджений польським культурним фондом в Лондоні (1981), науковою нагородою ректору університету Лодзі (1988, 2004), призом міністра культури і національної спадщини за культурні заслуги (2000).
Як зрозуміло з цієї короткої біографічної довідки пан Бартизель є успішним академічним науковцем і, по суті, представником академічного істеблішменту. Водночас він є провідним ідеологом сучасного польського традиціоналізму та викликає значний інтерес за кордоном. Бартизель є свідомим прихильником та апологетом традиційного суспільства. Він активно використовує термін традиціоналізм для визначення власних поглядів.
Професор Бартизель дотримується низки чітко визначених світоглядних позицій. Він переконаний прихильник монархії як державної форми правління. Це особливо цікаво оскільки традиція династичної монархії була перервана в Польщі (так само як в інших країнах, що входили на той момент до складу Речі Посполитої, в тому числі і в Україні) ще в другій половині шістнадцятого сторіччя . Але на його думку монархія це не данина історичній спадщині, а жива та необхідна частина традиційного соціального та державного порядку. Тобто його монархізм випливає з його фундаментальної традиціоналістичної позиції і є важливою частиною його соціально-політичних поглядів. Треба зазначити, що прихильність до такої авторитарної форми правління як монархія (а професор Бартизель підтримує саме реальну монархічну владу) поєднуються в нього з принциповою підтримкою найширшого місцевого самоврядування. Держава, на його думку, повинна бути авторитарною але не бюрократичною та централістичною. Варто згадати , що схожих позицій дотримувались Моррас та Липинський. Також вона відповідає загальноприйнятому в межах соціальної доктрини католицизму принципу субсидіарності.
Елітаризм є іншою важливою частиною його світогляду. Варто зазначити, що для польської політичної культури він є відносно прийнятним. Тим більше, в межах консервативного дискурсу, елітаристська ідея присутня майже завжди. Але треба звернути увагу на те, що елітаризм Бартизеля не тяжіє до компромісу з демократією та має, загалом, аристократичний, а не буржуазний або інтелектуалістський характер.
Сакральність як базовий принцип культури та цивілізації. Бартизель є прихильником ідеї того, що сакральне , в нормальному суспільстві , повинно носити тотальний характер. Як прихильник католицизму він вбачає оптимальну модель стосунків церква-суспільство в європейському середньовіччі.
Резюмуючи можна сказати, що професор Яцек Бартизель може вважатись прямим світоглядним спадкоємцям лінії традиціоналізму, що сходить до Жозефа де Местра, Луї Бональда та Доносо Кортеса.
Роджер Вернон Скратон (нар. 27 лютого 1944), англійський філософ, дійсний член Британської Академії, що спеціалізується на естетиці і водночас є одним з провідних політичних філософів, що стоїть на традиціоналістських позиціях в Великобританії. Скратон був викладачем, пізніше професором естетики в Біркбекському коледжі в Лондоні, з 1971 по 1992 рік. У 1982 році він допоміг заснувати «Солсбері – ревю», консервативний політичний журнал, який він редагував протягом 18 років, і є старшим науковим співробітником в «Центрі етики та громадської політики». Скратон спеціалізується в області естетики впродовж всієї своєї кар’єри. У 1972 році він захистив дисертацію з естетики в Кембриджському університеті. З того часу Скратон опублікував ряд книг на тему естетики, в тому числі «Естетика архітектури» (1979), «Естетичне розуміння» (1983, нова редакція 1997), «Естетика музики» (1997), і «Краса «(2010).
У 1982 Скратон став засновником і головним редактором «Солсбері-ревю», що виступає з позицій традиційного консерватизму, в опозиції до тетчеризму, проектом групи торі відомої як «група Солсбері», гуртка консерваторів, пов’язаних з Кембриджським коледжем, в тому числі таких відомих науковців як Моріс Ковлінг, Девід Уоткін, і математик Адріан Матіас. Скратон писав у 2002 році, що редагуючи журнал він фактично покладав край власній академічній кар’єрі в Великобританії. Журнал спробував дати інтелектуальну основу для консерватизму, і був дуже критично налаштований до деяких ключових питань того періоду, у тому числі до Кампанії за ядерне роззброєння, егалітаризму, фемінізму, міжнародної допомоги, мультикультуралізму і модернізму. Треба зазначити, що сумне «пророцтво» Скратона виявилось, на щастя, помилковим і зараз він є академіком Британської академії.
Свої консервативні переконання він виводить з весни 1968 року, коли перебуваючи в Парижі він став свідком студентських заворушень. Він зрозумів, що «полум’яні революціонери» це лише нестримані та балувані вихідці з середнього клас, які не мають ніякого відношення до боротьби за більш справедливе суспільство. Пізніше він був вражений примітивізмом мислення «лівих інтелектуалів», які незважаючи на весь свій бунтівний запал не здатні були обґрунтувати свої переконання чимось крім «марксистської абракадабри» (за визначенням самого професора Скратона).
Все це призвело до радикального неприйняття засилля «нових лівих» в культурній сфері, що стало відправною точкою в «консервативному повороті» «Роджера Скратона». Але, безумовно, його переконання мають ґрунт значно глибшій ніж відкидання неомарксизму. В першу чергу це творчість Едмунда Берка. Скратона можна вважати переконаним необеркіанцем (сам він не відкидає таке визначення власної позиції). Шукаючи опори в своїй дискусії з лівими він звернувся до спадщини Берка, а точніше до його легендарної праці «Роздуми про революцію у Франції». Після ретельного вивчення творчості Берка він був вражений його актуальністю та вражаючими паралелями між революціонерами доби Великої Французької революції та сучасними «новими лівими».
Погляди Скратона включають в себе низку складових.
По-перше: відкидання «народницького «характеру лівих рухів. Він впевнений, що всі революції лівих були реалізацією амбіцій певних елітарних угрупувань які не мали нічого спільного зі справжніми (в тому числі усвідомленими) інтересами трудівників та інших представників широких верств . Своєрідний анті елітаризм та демократизм (коли мова йде про представників лівої політичної «еліти») чудово поєднується в нього з загальним елітаризмом. Резюмуючи, можна вважати, що ліві «еліти» він вважає елітами (радше псевдо елітами ) «брехунів» оскільки вони апелюють до егалітаризму, перекладаючи відповідальність на народ від імені якого вони фактично прагнуть реалізовувати свої владні амбіції.
По-друге: відкидання «відкидання забобону « властивого західній культурі починаючи з так званої «Доби Просвітництва». На думку Скратона ірраціональні «забобони» можуть відігравати велику роль в житті суспільства. навіть не маючи раціонального обґрунтування. Прикладом є «джентльменське» ставлення до жінки. Воно не завжди є раціонально обґрунтованим але завжди призводить до цілком реальних позитивних наслідків, таких як зниження кількості випадків насильства над жінками, позашлюбних вагітностей (порядний чоловік повинен одружитись у випадку вагітності) або покинутих батьком дітей («джентльмен» ніколи не кидає свою дитину, в не залежності від стосунків з матір’ю).
По-третє: відкидання необхідності утворення наддержавних утворень. Навпаки, професор Скратон вважає, що чим більш віддаленим від людини є інстанція влади тим більше людина буде цю владу відкидати. З іншого боку це призводить до відсутності підзвітності з боку влади. Це, по суті, принцип субсідіарності відомий ще з часів появи «соціального католицизму», але в добу «євробюрократії» він звучить зовсім по іншому.
Четверте: Скратон надає особливого значення естетичному виміру людського існування і виступає проти мейнстріму сучасного мистецтва. Як він зазначив в одному з інтерв’ю: «(роль мистецтва)… дуже важлива, як визнав ще Платон. Коли мистецтво деградує і стає шумним та самозакоханим, деградують також і люди» [5].
Резюмуючи можна сказати, що Скратон є консерватором якій не боїться бути консервативними не в розумінні захисту звичних речей в сфері соціально-політичного але в розумінні захисту засад традиційного суспільства, навіть якщо зараз вони здаються не зовсім актуальними. Наступною знаковою постаттю сучасного традиціоналізму яка нас зацікавить є Принц Вельський Чарльз Віндзор. Як спадкоємець корони Великобританії та Північної Ірландії він не мав можливості піти шляхом академічного науковця але це не завадило йому стати помітною постаттю в сучасному традиціоналізмі, як в теоретичній так і в практичній сфері.
Принц Чарльз є глибоко переконаним, що становище сучасної цивілізації є неприйнятним та веде її до катастрофи. Притому він бачить свій ідеал в до модерному традиційному суспільстві і не приховує цього. Ось, що про це пише Род Дрієр (відомий американський журналіст традиціоналістських поглядів): «Найбільш повним викладом поглядів Чарльза є його книга «Гармонія: новий погляд на наш світ» (2010), ….З першого ж рядка майбутній король Англії заявляє: «Це – заклик до революції!» Проти чого? Чи не більше, не менше, як проти «сучасної ортодоксальності і загальноприйнятого способу мислення, що корениться в епосі 60-х, але минає ще глибше в історію приблизно на 200 років». Чарльз вважає, що західна цивілізація вибрала неправильний курс на Просвітництво, тим самим, кинувшись до руйнування (зокрема, екологічного), і не зможе врятувати себе без різкої зміни інтелектуальних і духовних віх розвитку. Його критика Просвітництва не має нічого спільного з монархічною політикою. Вона є головним питанням філософії. За словами принца, сучасність втратила життєву мудрість, яка була знайдена, розроблена і збережена в багатьох стародавніх цивілізаціях. Суть цієї мудрості полягає в погляді на світ як на космос, якому властиві порядок, ієрархія і внутрішній зміст. Крім того, в космосі існує духовний вимір, про наявність якого інтуїтивно здогадується звичайний чоловік. Ці принципи відкидаються сучасністю, яка не надає природі ніякого сенсу, крім того, яким людина сама її наділяє, чий емпіризм робить «нематеріальний аспект нашого людства» чимось маргінальним» [6].
Як майбутній король Чарльз повинен бути обережним зі своїми висловлюванями та вчинками, що мають політичне значення але це не заважає йому проявляти активність в справі захисту традиціоналістських поглядів в сфері громадської активності: «….Чарльз несподівано зробив анти-модерністський жест у своїх виступах, книгах і за допомогою захисту філантропічних ініціатив під своїм патронажем. Будучи затятим прихильником локального, він надав підтримку проектам історичної реставрації у Великобританії і за кордоном, насамперед, середньовічних саксонських сіл в Румунії. Чарльз заснував лондонську школу для викладання традиційних народних мистецтв і підтримки відродження сільських ремесел Англії. (Наприклад, він влаштовує щорічне змагання з плетіння огорож на своїй фермі в Глостерширі). Він заснував Педагогічний Інститут Принца (Prince’s Teaching Institute) з метою підготовки вчителів з навчання британських школярів їх національної історії та культурі, предметів, якими, як він вважає, небезпечно нехтують внаслідок перебільшеного мультикультуралізму і тенденцій новомодної педагогіки» [6].
Боротьба Принца Вельського в галузі архітектури (яку він вважає важливою частиною боротьби за традиційний спосіб життя загалом) є важливою частиною його діяльності і постійно привертає увагу громадськості. Він вкладає крупні кошти в альтернативні модернізму архітектурні проекти по всій Великобританії і активно захищає свої погляди в публічних виступах та теоретичних дискусіях. Така увага до архітектурних питань може здаватись дещо дивною або, принаймні, надмірною але вона має коріння в фундаменті світогляду Принца Вельського. Він вважає, що архітектурні форми це не відображення наших суб’єктивних смаків та уподобанню, а певне втілення космічної гармонії. Відповідно викривлення в галузі архітектури він вважає спробою викривлення космічного ладу як такого (або, принаймні, відповідною спробою).
Наступною важливою стороною діяльності принца є його активність в екологічній сфері. Боротьбу за збереження навколишнього середовища він вважає боротьбою за гармонію людини та космосу (в античному розумінні цього слова). Водночас він вважає зв’язок з землею надзвичайно важливим для збереження нормального людського укладу життя. На думку Чарльза Віндзора індустріалізація сільського господарства(зокрема в Великобританії) завдає шкоди не тільки природі але й людям які втрачають природній зв’язок з землею. Активність принца в цьому напряму проявилась в цілком практичних реформах в його достатньо крупних (більше тисячі акрів) земельних володіннях. Він став крупним практиком в галузі органічного сільгоспвиробництва. Його ініціатива спочатку не знайшла підтримки в громадськості але після приголомшливого, всебічного успіху проекту (в тому числі економічного) її настрій перемінився з іронічно-глузливого на більш-ніж лояльний. Цікаво, що всі кошти отримані завдячуючи успіху «Королівської домашньої ферми» були витрачені на благодійність. Те, що вважалось ретроградним дивацтвом перетворилось в мейнстрім.
Важливо стороною життя Принца Чарльза є релігія. Треба зазначити, що його погляди на сакральне сильно відрізняються від стандартних для сучасних британських консерваторів. «…Чарльз, найвідоміший у Великобританії ісламофіл. При цьому принц є відданим членом англіканської церкви; джерело, близьке до його оточення, повідомив мені, що принц приймає причастя, стаючи на коліна на кам’яній підлозі в своїй приватній каплиці в маєтку Хайдроув. Чарльз також шанувальник релігійної практики в рамках інших поважних традицій. Він регулярно відвідує грецький православний чернечий анклав на горі Афон (його батько, принц Філіп, був членом грецької православної церкви), і настільки поважає тибетський буддизм, що це одного разу стало причиною дипломатичного інциденту, коли він бойкотував державний обід з китайським прем’єр-міністром Цзян Цземінем із солідарності з Далай-Ламою» [6]. Фактично Принц Вельський схиляється до переніалізму, ідеї «вічної філософії», що проявляє себе в різних сакральних формах. Ця позиція співпадає з поглядами школи інтегрального традиціоналізму. До речі, Чарльз Віндзор чудово ознайомлений з працями його засновника Рене Генона і ставиться до нього та його творчої спадщини з великою повагою.
Для завершення загальної характеристики світогляду Принца Чарльза треба виділити його основні риси . По-перше , прихильність до переніалізму (при збереженні лояльності до англіканської церкви). По-друге, деяка схильність до пошуку сакрального або, принаймні , його відображення в природі (космосі) та людській культурі (захоплення архітектурною проблематикою).
По-третє, відкритий анти прогресизм, але добре теоретично осмислений, що разюче відрізняє його від звичайного ретроградства. Хоча Принц Вельський і не є професійним науковцем, його теоретичні розробки мають серйозне значення та високий рівень. Не варто забувати, що академічну кар’єру він не обрав не через недолік здібностей або, тим більше, освіти, а через специфіку свого походження.
Завершує наш огляд знакових постатей сучасного традиціоналізму професор Московського Державного університету, голова центру консервативних досліджень, Олександр Дугін. Творчий шлях професора Дугіна був достатньо своєрідним і непростим. Розпочавши його в якості ідеолога маргінальних рухів (зокрема, довгий час він був провідним ідеологом націонал-більшовистської партії) він продовжує його, на даний момент, в якості впливового інтелектуала та представника еліти академічної науки Російської федерації. Сьогодні Олександр Дугін, крім вже згаданих посад та звання професора, є доктором політичних наук, доктором соціологічних наук та кандидатом філософських наук.
Професор Дугін позиціонує себе як традиціоналіста , а точніше кажучи як представника такого напрямку традиціоналізму як інтегральний традиціоналізм школи Рене Генона. При тому він уточнює, що водночас є прихильником неоєвразійства , яке вважає специфічною російською формою традиціоналізму. Загалом, синтез євразійства і традиціоналізму (точніше інтегрального традиціоналізму) є проблемою якій Олександр Дугін присвятив основну частину своєї кар’єри. «Евразийство представляє для нас особливий інтерес, оскільки цей світогляд узагальнив багато ключових для філософії політики понять. Зокрема, наслідуючи лінію Данилевского і Шпенглера, вони узяли на озброєння концепцію Росії як особливій цивілізації, активно застосувавши до досягнення політичної історії Росії просторовий індекс. Крім того, євразійці задалися амбітною метою виробити містку формулу повноцінного і несуперечливого російського консерватизму – політичної ідеології, грунтованої на Традиції, особливостях географічного положення, специфіці історичного циклу, в якому знаходиться Росія» [1, с.476–477].
Розберемо докладніше специфіку його світогляду. По-перше, Дугін ототожнює Модерн (який як традиціоналіст відкидає) з Західною цивілізацією. Йому властива певна «вестернофобія». Заходу він протиставляє всі інші цивілізації і, в першу чергу, Євразійську, серцевиною якої він вважає Росію. Таким чином традиціоналізм отримує у Дугіна чіткий геополітичний вимір. По-друге, він намагається примирити традиціоналізм з соціалізмом (в тому числі в його марксистській версії). Ця, достатньо, незвична ідея перманентно присутня в його творчості. По-третє, його традиціоналізм носить виражено націоналістичний характер. При тому, за твердженням самого Дугіна, це націоналізм особливий, імперсько-євразійський і він кардинально відрізняється від етнічного або інших, більш відомих, форм націоналізму.
Особливості світогляду професора Дугіна різко виділяють його серед інших відомих постатей сучасного традиціоналізму, але він, незважаючи на всю «неортодоксальність» своїх поглядів, залишається чільним його представником.
Традиціоналізм сьогодні залишається достатньо периферійним явищем в сфері соціально-гуманітарного знання. Але він стрімко розвивається і проявляє себе в самих несподіваних сферах: від сміливих політико-філософських концепцій до естетики та охорони навколишнього середовища. Також треба відмітити, що географія його розповсюдження охоплює найрізноманітніші країни та культури, як і належить сучасному філософському та світоглядному напрямку. Це динамічне та неоднозначне явище, що чекає на подальші дослідження.
