Олесь Вахній
Загальновідомо, що найбільшим гальмом людського поступу є аморальність, безпринципність, гін за дочасною земною славою, пошук виправдань недолугості й вивищення гріховних забаганок над відвічними та довічними правдами. Факт фіксації в серпні 1991-го року на папері незалежності, на жаль так і не спричинився до очищення України від виродків-колаборантів, осіб які в часи окупації були знаряддям реалізації злочинних намірів поневолювачів. Лишені в спадок від почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Союзу система та її репрезентанти і адепти, донині здійснюють чорну справу морального розкладу та фізичного винародовлення українців.
Беззмістовна суєта вкупі з нинішнім незаздрісним буттям (виживанням) багатьох змушують незгадувати, а з часом і забувати події часів закономірної руйнації сов’єтського комунізму. Під сучасну пору, саме пам’ять й вагоме слово небайдужих до долі рідного народу патріотів є дієвою протидією наступу й цинічній ході підлості, брехні й несправедливості.
Постанню когорти патріотичних організацій в Києві періоду вимушеної горбачовської “перебудови” передувала діяльність Українського Культурологічного Клубу. Свідомий власного призначення люд дискутував і гуртувався. Проте факт постання неконтрольованих середовищ викликав шаленну протидію з боку режиму. Одне з засідань УКК мало не зірвав перший секретар Подільського райкому КПСС Іван Салій. Ігноруючи найелементарніші норми пристойності, в супроводі трьох блюдолизів, він вірвався в приміщення де відбувалось зібрання й зажадав надати можливість йому виступити. Не знаю чим керувався головуючий В’ячеслав Чорновіл, задавільняючи забаганку хама, проте москвомовний виступ репрезентанта марксового вчення окрім закликів пишатись “своєй родіной СССР” й запевнень “ми хахли должни работать” свіжою думкою присутніх так і не порадував. Відзначився в ті роки товариш Салій і в часі одного з мітингів біля будівлі Києво-Могилянської академії. В період окупації, в корпусах першого вищого в Східній Європі навчального закладу готували політпрацівників для військово-морського флоту СССР. Учасників мітингу, знову ж таки, мовою гаркавого “вождя світового пролетаріату” Салій залякував трьома сотнями бойовиків, які за рогом чекають його наказу калічити незгідних зі злочинною діяльність партії яка дала йому посаду.
Подіям кінця 80-их початку 90-их років вже минулого століття були присвячені кілька наукових досліджень й дисертацій. На жаль, тверезі й однозначні висновки не стали причиною судових процесів над вбивцями душ і тіл, та заслуженої кари за злочини проти людства.
Відомо, що безкарність множить злочини. Згаданий вище Іван Салій, як доречі і всі компартійні апаратники, ніколи не вирізнявся принциповістю й прагненням служити українському народу. Згуртованість з такими ж як і сам, непокараними пристосуванцями, уможливила подальшу діяльність на ниві цинічної зневаги й окрадання впродовж століть зневажуваних й окрадуваних співплемінників. Обіймаючи посади Київського міського голови, депутата ВР, очільника підрозділів в міністерствах й Київській міській адміністрації, Салій ніколи не вирізнявся принциповістю й закликами до протидії свавіллю вчорашніх однопартійців. Навпаки, користувався нагодами задля особистого збагачення й вірно служив системі яка продовжувала утримувати українців в стані рабства.
28-го січня, в приміщенні інформаційної агенції УкрІнформ, витьохкуючи вже нашою солов’їною мовою несусвітні дурниці, Салій нагадав про власну нікчемну персону нинішнім очільникам системи, країни і Партії Регіонів. Розуміючи, що справедлива навіть не любов а ненависть киян до колишнього КГБіста Олександра Попопва може стати причиною для відмови останнього в участі у виборах, Салій заявив про намір балатуватись на посаду Київського міського Голови. Влаштоване ним дійство нагадувало дешевий водевіль з препаскудною грою закоханих в несмак акторів й виликало огиду. Склад присутніх, окрім штатного кореспондента УкрІнформу та двох незалежних журналістів (серед яких й автор цих рядків) становили матеріально зацікавлені симулятори київської громади. Попередньо завчені та зачитані з папірчика запитання на які виступаючий мав відповіді, рівно як й похвальні дифірамби на його адресу з їхніх вуст, насправді були блювотворним солоспівом. Не берусь навіть переповідати зміст того огидного і беззмістовного пашталакання. Як і передбачав я з колегою заздалегіть, згадка про приналежність до компартійної номенклатури, мало не викликала в Салія серцевий напад. Розчервонівшись до кольору звареного рака, він підвищеним тоном доводив, що навіть в ті незаздрісні для українців часи був “демократом”, “опозиціонером” й жодного відношення до політики винародовлення українців не мав і не має. Проте зафіксовані в пам’яті події — вперта річ.
Підстав для невіри, зневаги й громадського остракізму колишньому очільникові Подільського комуністичного райкому більше ніж достатньо. Його апелювання до нібито набутого фахового досвіду насправді є пустопорожнім дзвоном й звичною побрехенькою. Україні вцілому й Києву зокрема потрібні не фахові пристосуванці, брехуни й астрономічних розмірів себелюбці, а чесні й принципові патріоти. Прагнення служити ближнім для останніх є єдиним керунком і мірилом доцільності дій та вчинків. А брак знання бюрократичних викрутасів в цій справі радше є великим плюсом, аніж недоліком.
Підозрюю, що бій за посаду Київського міського голови подарує спостерігачам й громадскості чимало хвилюючих і навіть захоплюючих дух подій і ситуацій. Можливо товариш Салій ще спроможеться здивувати, налаякати або й просто посмішити загал якимись гучними “викриттями” злодійкуватих афер Олександра Попова. Дійсно, злитись головній дієвій особі цієї статті є за що, оскільки довелось втратити даровану попередником Попова Леонідом Чернівецьким посаду. Та чи потрібно загалові спостерігати за галасливими, проте беззмістовними писком й штурханиною вже викинутих на смітник історії? Не претендую на пророка, проте здогадуюсь, що відповідь киян забаганці Салія буде недвозначною.
Запроданцю, покайся!
