Богдан Соколовський
9 серпня 2016 року, Президент Туреччини Р.Ердоган зустрівся з лідером Кремля В.Путіним. Під час зустрічей значна увага була приділена економічній співпраці обох держав. Фактично рівень економічної взаємодії між державами має повернутися до рівня діалогу, який мав місце до збиття турками російського бомбардувальника СУ-24 минулого року. В тому числі, Туреччина і Росія планують реалізувати спільні енергетичні проекти, які були напрацьовані раніше, зокрема – у сфері ядерної енергетики і в галузі газу.
Без сумніву, наша держава не спроможна перекрити пропозиції РФ з огляду на низку причин, зокрема, через нижчий потенціал нашої країни. Окремі російські пропозиції не може перекрити і жодна західна держава чи об’єднання держав з огляду на їх національні інтереси. Отже турецько-російські відносини є суверенними справами обох цих держав. А ми хіба можемо їх аналізувати і зобов’язані враховувати, плануючи українську зовнішню політику.
України безпосередньо може стосуватися лише проект газопроводу «Турецький потік», який може забезпечити транспортування російського газу до країн Європи – в разі його реалізації, що потребуватиме великих грошей (на сьогодні ні Туреччина, ані Росія вільних грошей не мають) і 3–4 роки. Очевидно, що тут йдеться про можливе зменшення обсягів транзиту російського газу через територію нашої держави, а відтак – про зменшення надходжень від транзиту газу.
У цьому контексті варто звернути увагу на два аспекти:
По-перше, за нинішніх реалій українська сторона виручає за транзит російського газу 1.5–3.0 млрд американських доларів. З одного боку, це немалі гроші. З іншого – відсутність таких надходжень не можуть бути катастрофічними для держави з 40–45 мільйонним населенням. Такі надходження можна перекрити за рахунок інших галузей. Адже обходяться без надходжень за транзит газу переважна більшість держав. Крім цього, надходження за транзит російського газу Україні щороку «коштують» багато проблем.
По-друге, транзит газу залежить не тільки від російської сторони. У цих процесах не меншу роль відіграє й інша сторона – купець газу. А це фірми країн Європи, зокрема ЄС. Якщо хтось з них наполягатиме, що йому вигідніше відбирати російський газ на західному кордоні України, а не з якогось «потоку», то РФ змушена буде туди поставляти газ. Тобто – транзитувати через Україну. Інше питання в тому, що з волі РФ може скоротитися обсяг транзиту через нашу державу. Але про це вже йшлося.
Словом, від заяви президентів Туреччини і Росії про будівництво газопроводу «Турецький потік» в Україні не треба панікувати. Можливо, цей проект спонукає доля газопроводу з Росії в Китай. Але за час, який потрібен для реалізації проекту «Турецький потік», ми маємо зробити насамперед дві речі:
– привести до сучасного рівня українську ГТС, яка виконує подвійну функцію – переміщення газу по території нашої держави (поставки українським споживачам) і його транзит через Україну;
– Переконати низку європейських країн в тому, що транзит російського газу до них через Україну є оптимальним.
Саме при дотриманні цих двох вищезгаданих умов, наша держава зможе диктувати свої умови транзиту газу, а не вдосконалювати ще радянські принципи.
А готовність РФ здійснювати весь транзит російського газу в Європу через північний і турецький потоки, в обхід України, показує хіба чергову відсутність логіки і відчай Кремля, оскільки ніде, крім України, російська «п’ята колона» не зможе себе вести так вільно, як вона поводилася в нас. А відтак – Росія в питанні транзиту свого газу може залежати від тих країн, через які можуть проходити «потоки», зокрема від Туреччини. Транзитуючи газ через Україну, РФ фактично зберігала радянські норми і практично ніякої залежності не відчувала.
Слава Україні!
