Богдан Соколовський
Останніми роками Кремль чимало зробив для того, аби узаконити і виправдати «захисти» етнічних росіян і своїх громадян за кордонами Росії. На жаль, Україна в цьому контексті програє багатьом, зокрема, росіянам. І це добре відомо у світі. Тому і не дивно, що нинішньому господарю Кремля часто вдається виправдати (і своєму народу, і світу) агресію Росії в Україні – у Криму і на Донбасі. Все це також дає підстави Москві (та з її ініціативи іншим столицям) втручатися в наші внутрішні справи, зокрема, рекомендувати федералізацію, дух і букву конституції тощо. При цьому ніхто не згадує про те, що низка українських етнічних земель тепер, на жаль, не належать нашій державі. Зокрема, окремі з них є територією РФ. Крім цього, Кремлем і його посіпаками щодо нас тиражуються недолугі твердження про «единый народ», «русский мир» тощо. Врешті-решт, очільники і глашатаї Кремля не можуть аргументовано пояснити, що таке етнічний росіянин, яка його антропологічна особливість і т.д.
Тут варто наголосити, що кордони нинішньої України тепер охоплюють набагато меншу територію, ніж насправді були етнічні українські землі. Але Україна, як послідовний прихильник міжнародного права, не претендує і не планує висловлювати претензії до інших держав щодо наших етнічних територій. Водночас, наше суспільство готове захистити кожний клаптик теперішньої території України.
Разом з тим, не можна ігнорувати винятково важкої імперської спадщини – значної, нав’язаної нам, ментальної розбіжності: тут насамперед йдеться про – українсько-європейську і українсько-азійську ментальності (діаметрально протилежні – крайні точки) і «змішану» ментальність, які постійно конкурують між собою, створюючи непослідовність теперішньої нашої держави. Хотілося б наголосити, що не можна вважати, що та чи інша ментальність чи її носій (людина) краща або гірша – вони просто різні. Багатосотлітнє колоніальне життя сприяло утвердженню в української нації, серед іншого, також унікальної риси – паралельне існування у свідомості двох уявлень про світ: «для людей» і «для себе», що пояснюють навіть впливом на генетику українських людей. Причому історія становлення людини засвідчує, що ментальність формується і, відповідно, змінюється набагато довше, ніж існує активна фаза людського життя. То ж не варто сподіватися на те, що вживаючи ефективних заходів, можна за кілька років «стерти» ментальну розбіжність у суспільстві – навіть за умови ефективних заходів. А за умови, коли цю розбіжність «підживлюють» з-за кордону (в нашому випадку, тепер – з Росії) – це просто не реально. Ця ментальна розбіжність за часів імперій «підживлялася» аби де-факто підтримувати напруженість у суспільстві (за елементарними законами фізики) і таким чином тримати населення в покорі. У зв’язку з цим напрошується питання: чому до цих пір не вжито ефективних заходів (або вжито занадто мало), аби відчути, що нація поступово позбувається цієї імперської спадщини? Відповідь банальна – занадто грамотно і довго працювали імперії, аби утвердити глибинні і майже незворотні зміни ментальності.
Враховуючи, зокрема, згадане, можна передбачити, що застосування в Україні «кальки» з інших націй, держав чи сфер діяльності тощо, у контексті формування і утвердження українського моносуспільства, в кінцевому рахунку, приречено на неуспіх, оскільки не враховує багатьох українських особливостей. І тут не треба все «списувати» на керівництво новітньої України. Інколи антиукраїнські елементи у середній та в низовій ланках влади і в самому суспільстві, на жаль, унеможливлюють прогрес української держави і навіть поставити під сумнів її існування. З другого боку, часто монолітне суспільство здатне заставити владу і керівників діяти в інтересах держави.
Українське суспільство завжди було та є багатонаціональне і характеризувалося високим рівнем толерантності до всіх національностей. Водночас, відсутність власної державності часто призводила до значних порушень співвідношення між етносами загалом і в різних групах населення (наприклад, етнічний склад «влади» суттєво відрізняється від такого серед шахтарів чи робітників).
Довгий час Україна була у складі імперій. Останньою такою був СРСР. Одним з наслідків цього є те, що в Україні, крім етнічних українців, які складають переважну більшість населення нинішньої держави, співвідношення етнічного складу населення України змінювалося не на користь української національності, зокрема, – за рахунок збільшення російської частки. За своїм походженням значна частина нинішніх членів етнічних меншин в Україні – це нащадки емігрантів різних хвиль еміграції. Їх предків переселяли до України часто не питаючи на те згоди ні їх, ані корінного українського етносу. Зокрема, наприкінці і після закінчення ІІ Світової війни радянський режим вчинив злочинні, з огляду на міжнародне право, масові депортації українців із своїх споконвічних земель на інші території, зокрема, до Сибіру та на крайню північ РФ. На їх місце завозив інші радянські етноси. Те саме зробили, наприклад, з кримськими татарами.
В минулому, тепер і в майбутньому функції нащадків московських і промосковських переселенців та до них «примкнувших» в Україні інших етносів, включаючи українців, ті ж, які назвав у своєму творі «Державець» середньовічний італійський політик, дипломат Ніколо Макіавеллі, – бути опорою кремлівського колоніального режиму. Так на українському Півдні та Сході і навіть на заході з’явилася певна кількість московських російськомовних переселенців. Переважно у промислових центрах.
Варто відзначити, що, за офіційною статистикою, у всіх областях теперішньої України українці складають більшість населення. Тобто, за міжнародним правом, нема ніяких підстав будь-де в Україні оголошувати неукраїнську територіальну автономію. Винятком може бути хіба що Крим, де корінним населенням є кримські татари. На жаль, про все це майже тепер не інформується ні український народ, ані світ.
Більшість іноземців – громадян України, зокрема, етнічних росіян, усвідомлюють, що Україна є для них рідним домом і вони разом з корінним народом працюють над розбудовою своєї держави. Однак є серед них і такі, які не сприйняли ідею незалежності України, погодилися на українське громадянство винятково з матеріальних мотивів, насправді сподіваючись на швидке падіння Української держави і відновлення московської імперії та їх зверхнього становища на українських землях. Вони не поважають української мови, культури, законів тощо.
Одним з небагатьох законних розв’язань проблеми була би добровільна відмова людей, які проти української державності, від українського громадянства та переселення до іншої держави, як це, наприклад, відбувалося з українцями в 1945-му році із західної Галичини, яка тепер належить Польщі. Це було би з їхнього боку чесним і гідним вчинком. Якщо ж не всі відважаться на такий крок, то треба запропонувати і, в разі їх згоди, забезпечити переселення. В будь-якому випадку, переселення має здійснюватися на підставі нотаріально завіреного звернення особи, що переселяється. Можливо, у нашій державі варто створити спеціальний державний орган з переселення і створити відповідне законодавство. Звичайно, українська держава має покласти на себе всі витрати, пов’язані із зборами та доставкою до кордону переселенців і їх родин. Приймаюча сторона має взяти на себе витрати по доставці від кордону, розселенню, допомозі з працевлаштуванням тощо. Очевидно, що це довга і складна робота українських дипломатів, юристів, а також представників інших зацікавлених сторін, міжнародних організацій тощо. Їй має передувати тривала інформаційно-роз’яснювальна робота у нас і закордоном.
Так, мова може йти про великі кошти. Можливо, для цієї мети варто просити допомоги інших країн, зокрема країн-гарантів Будапештського меморандуму 1994-го року та міжнародних організацій. Але, в будь-якому випадку, такий варіант є найкращим з усіх поганих. Добрих нема.
Чи вдалося б у такий спосіб позбутися російської агресії в Україні? Мабуть, що ні. Але те, що в такий спосіб був би позбавлений нинішній очільник агресивної держави аргументу «спасаем своих» на будь-яких міжнародних перемовинах – факт. Тобто, у такий спосіб ми би посилили українські позиції на міжнародній арені.
Тут важливо пам’ятати, що згідно з міждержавними українсько-російськими домовленостями часів розпаду СРСР всі люди, які проживали в УРСР, автоматично, лише за фактом свого проживання, тобто з порушенням загальноприйнятих у міжнародній практиці норм натуралізації, отримали громадянство України з усіма правами, які з цього випливають. За це росіяни-громадяни України повинні бути вдячні українцям. Адже все могло бути по-іншому, наприклад, як у країнах Балтії… І це було б логічно з огляду на ту роль, яку відігравали в Україні російські поселенці, особливо ветерани каральних та інших силових структур СРСР (Росії) – адже, наприклад, відомо багато випадків, коли люди, які все життя боролися з українцями, мали набагато вищі зарплати і пенсії, ніж ті, що боролися за Україну.
Безперешкодній інтеграції низки емігрантів в українське суспільство завадили, з одного боку, культивований в часи СРСР російський імперський шовінізм та хворобливий «месіанізм», притаманний значній частині іноземців старшого покоління. Його збереженню та репродукції у наш час сприяє псевдонаукова теза про «вирішальний внесок СРСР у перемогу над фашистською Німеччиною в роки Другої світової війни 1941–1945 років». На практиці ця теза переходить у псевдологічний ланцюжок: «Мы вас освободили – вы нам должны – вы должны нас терпеть».
З іншого боку, протягом всіх років незалежності України на її території та в інформаційному просторі тривають підривні дії іноземних спецслужб, які часто намагаються використати громадян України неукраїнського походження і «примкнувших до них» для дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні та ліквідації незалежної держави. Антиукраїнською пропагандою займаються державні органи Росії та високі посадовці на чолі з президентом Російської Федерації включно, і громадські структури: від Російської православної церкви (проект «Русский мир») – до всіляких клубів за інтересами та «конгрессов русскоязычных…». Не стоїть осторонь і російський бізнес.
Історія появи «примкнувших» вимагає окремого аналізу:
В Україні проживає певна кількість «російськомовних» українців, які перейшли на спілкування російською мовою внаслідок насильницьких заходів колишньої російської колоніальної адміністрації зросійщення корінного українського населення. Безсумнівно, більшість з них у недалекому майбутньому повернеться до материнської мови, коли зникнуть існуючі перепони для цього з боку Росії та її агентури в Україні. Разом з тим, частина «російськомовних» українців дотримуватиметься проросійської політичної орієнтації. Зокрема, – внаслідок своєї співпраці зі спецслужбами СРСР (Росії).
Водночас на території Російської Федерації проживають мільйони етнічних українців – жертв радянської проросійської політики. А також нащадків репресованих політичних противників комуністичного режиму. За часів СРСР їм заборонялося жити в Україні. Крім згаданих українців та їх нащадків, є багато представників інших етносів, у тому числі і росіян, які не хочуть проживати в РФ.
То ж Україна могла би «прихистити» всіх згаданих тепер громадян РФ за умови їх бажання.
Отже, було би логічним, з врахуванням міжнародного досвіду, публічно досягти домовленості з РФ щодо обміну населенням з Україною в рамках дво- та багатосторонніх переговорів. Таким чином, саме правовим шляхом було би усунуто міжетнічне напруження в окремих регіонах України, на існуванні якого наголошує Кремль. Водночас, запропонувавши Росії обмін населенням, тим самим Україна сприяла би російській стороні у реалізації її державної програми «Соотечественники» під орудою російського політика Костянтина Затуліна.
Прецедентом може бути міжнародний документ у галузі обміну населення – Греко-турецька конвенція про обмін населенням від 30 січня 1923 року. Нею передбачаються обов’язки з обміну турецьких громадян православного віросповідання, які проживали в Туреччині (тобто греків – турецьких підданих), на грецьких громадян мусульманського віросповідання, які проживали в Греції (тобто турків – грецьких підданих). Головна мета обміну — гомогенізація національного і конфесійного складу держав, які утворилися на території колишньої Османської імперії і запобігання розвитку сепаратизму з боку потенційних етнорелігійних меншин.
Крім цього, перед і після закінчення ІІ Світової війни за СРСР (Росією) були закріплені (анексовані) низка територій та проводився обмін їх населенням. Зокрема, у 1944–1946 роках до Німеччини було переселено понад 1.000.000 німців, а до Японії у 1946–1956 рр. – майже 300.000 японців і айнів. Також з Польщі до України – понад 500.000 українців і т.д.
У цьому контексті, наприкінці варто нагадати слова тридцять першого американського президента Герберта Гувера у його книзі «Проблеми тривалого миру» (1943 р.): «Значну увагу слід приділити героїчному обчисленню трансферу населення. Труднощі переміщення великі, але вони набагато менші, ніж постійні страждання меншин і безконечні рецидиви війн».
Отже, обмін населенням міг би назавжди усунути причини і приводи напруженостей та агресії РФ, зокрема в Криму та на Донбасі. Якщо ж цього не робити, то, на жаль, може виникнути питання про формування нової границі розділу різних ментальностей з відповідними наслідками.
Слава Україні!
Київ, 1 листопада 2015 р.
