Леонід Чупрій
(кандидат філософських наук, доцент)
Процес становлення українського консерватизму як ідейно-політичної доктрини був складним і довготривалим. Це зумовлено рядом чинників, зокрема тривалим бездержавним статусом України, а також відмінностями у менталітеті українців сходу і заходу, що посилювало роз’єднувальні тенденції в українському суспільстві. Як наслідок – велика неоднорідність соціальної бази консервативного руху та її часта зміна, розвиток окремих консервативних ідей і постулатів, які важко оформити у чітку політичну доктрину. Окрім того, розвиток консерватизму не був неперервним, особливо в часи тоталітаризму.
Український консерватизм як ідейний та політичний напрямок формувався в кінці ХІХ – початку ХХ ст. Засновником його вважається В.Липинський та частково П.Скоропадський [1, 47]. Іншими українськими дослідниками та політичними діячами, які розробляли ідеї консерватизму були В.Залозецький, В.Кучабський, М.Кочубей, Р.Метельський, М.Савур-Ципріянович, С.Томашівський, О. Назарук, В. Шемет та багато ін. [3,15]. Їхні консервативні доктрини мають багато спільних рис: визнання домінуючої ролі держави в житті суспільства, монархічна форма правління, елітаризм, національна ідея як основа буття нації, пошана до традицій, релігії, моралі тощо. Всі вони обгрунтовували власні консервативні концепції державотворення, спираючись на історичні традиції, виділяли головні чинники у побудові держави і таке ін. При цьому, найбільш традиційною у плані дотримання усіх консервативних засад була доктрина В.Липинського. Політичним поглядам С.Томашівського притаманні помірковано-консервативні ідеї еволюційного розвитку, прийнятності республіканського ладу тощо. Радикалізм, з його революційними методами боротьби, опорою на військову силу, характерний, здебільшого, для В.Кучабського [1, 54]. Вірним прихильником Липинського залишався Д.Дорошенко. Близькою до Липинського за політичними поглядами була й група галицьких монархістів (І.Кревецький, І.Крип’якевич, Т.Коструба).
Якщо говорити про течії українського консерватизму то у 1900–1930-х рр. можна виділити три напрями: поміркований, традиційний і радикальний.
Значний розвиток у 1900–1930-х рр. отримав традиційний напрям українського консерватизму, який базувався на консервативних постулатах природної нерівності людей, а відтак, необхідності існування еліти, пріоритету приватної власності, побудови ієрархічного суспільства тощо. Тут можна виокремити три гілки: космополітичну, клерикальну та найчисленнішу монархічну. Москвофіли, представлені Російською народною партією та Руською народною організацією, висловлювалися за духовну і політичну єдність з російським народом, виступали проти вживання української мови, однак не поривали з правлячим австро-угорським урядом. Клерикальну гілку представляла Українська католицька народна партія, перейменована згодом в Українську народну обнову. Основними ідейними засадами організації були абсолютизація католицької віри як основи вселюдської культури і прогресу, соціальна і національна гармонія, якої можна досягти лише консервативним шляхом, автономія Галичини в складі Польщі, та лояльне ставлення до існуючого ладу. Найширше традиційний консерватизм представлений монархічною гілкою, куди можна віднести Союз хліборобів-власників, Українську демократично-хліборобську партію, Українську Громаду, Український союз хліборобів-державників (згодом Український союз гетьманців-державників), Братство українських класократів-монархістів. Консервативна ідеологія цих організацій грунтувалася на засадах українського історичного легітимізму, визнанні пріоритету державних інтересів над суспільними, монархізму як ідеальної форми держави, і класократії як найкращого типу державного устрою, який опирався б на співпрацю усіх класів при керівній ролі національної аристократії. Основою матеріальної і духовної свободи людини, на думку монархістів, була приватна власність. Національне виховання та освіта мали засновуватися на моральних, релігійних засадах.
Радикальний напрям українського консерватизму від початку ХХ ст. до 30-х рр. включно, не відзначався особливим розвитком, адже радикалізм як метод політичної діяльності, більшою мірою, був притаманний організаціям соціал-демократичної орієнтації. До прихильників радикального консерватизму можна віднести військові об’єднання Вільного Козацтва та утвореного згодом Українського Національного Козачого Товариства. Створене для захисту населення від хаосу і руйнувань революції, Вільне Козацтво, базуючись на сильних історичних традиціях відіграло провідну роль у Гетьманському перевороті.
Отже, за значної підтримки монархічної гілки традиційного українського консерватизму і, частково, його радикального напрямку, був встановлений Гетьманський режим, який втілював складний комплекс взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих радикальних, поміркованих і традиційних консервативних ідей та принципів. Так, після більш як 150-ти річної перерви, український консерватизм отримав змогу реалізуватися в державно-політичній сфері, відродившись в Гетьманаті – традиційній формі українського державотворення. Революційний шлях приходу до влади і опора на військову силу, поєднувалися з авторитетом Гетьмана, класовим, ієрархічним суспільним устроєм з сильними традиціями, захистом національної культури та соціально орієнтованою економічною політикою, проголошенням захисту прав і свобод громадян, рівності усіх перед законом.
Поміркований напрям українського консерватизму включав національно-демократичну і християнсько-демократичну гілки [2,173]. Основними завданнями політичних організацій національно-демократичного спрямування, які виникли переважно в Галичині, були захист прав української мови, освіти, культури, вимога автономії краю, а в майбутньому – відродження соборної національної держави у формі конституційної монархії. Ці консервативні засади поєднувалися з ліберальними принципами поділу влад, федеративного устрою, основних свобод тощо. До національно-демократичної гілки поміркованого консерватизму можна віднести певні кола Національно-демократичної партії, Союзу Визволення України, Головну Визвольну Раду, Українську Національну Раду.
Християнсько-демократична гілка характеризувалася меншою політичною заангажованістю і опиралася на демократичні засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства, утвердження національної ідеї як основи національної свідомості українців. Ця гілка об’єднувала Християнсько-суспільну партію, Українську Християнську Організацію, Український Католицький Союз.
Досліджуючи християнський консерватизм, слід згадати творчість цілого ряду українських діячів, які заклали його основи. Це і І.Вишенський і К.Транквіліон-Ставровецький, П.Могила, Й.Борецький, Г.Сковорода, П.Юркевич. І хоча сам консерватизм як ідейно-політичний напрямок виник набагато пізніше, але саме дані діячі заклали ідеї, які в подальшому стали одними з основних в християнському консерватизмі.
Зокрема І.Вишенський був високоосвіченою людиною свого часу, одним з найвідоміших православних полемістів того часу. П.Ямчук називав його родоначальником духовного консерватизму, «поетом духу», який перебуває в царстві духу і який вищі божественні ідеї приносить в цей земний світ.
Однією з головних ідей консерватизму є елітаризм – формування національної еліти. Як зазначав Д.Донцов представником національної еліти може бути людина сильна духом, яка своїм власним прикладом може надихати суспільство і вести його за собою. Подібні погляди мав і І.Вишенський, який вважав, що представником національної еліти – духовним авторитетом, може бути в першу чергу глибоко віруюча людина, яка всім способом свого життя доводить відданість православним ідеям і серед них він в першу чергу називав аскетів, так як саме вони турбуються тільки про православні чесноти і не прагнуть до влади, слави, матеріальних благ. Саме за ці недоліки філософ і богослов гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський вважав, що людина-духовний авторитет повинна бути аскетом, не прив’язуватися до світських благ, але при потребі вона може бути при владі, керуючись гаслом «Всі свої сили віддати на служінню Богу і людям».
Прикладом саме такої людини був видатний православний діяч, визначний релігійний авторитет – митрополит П.Могила. Він вважав, що представником національної еліти може бути людина, яка: 1)чітко виконує Першу заповідь – Любов до єдиного Бога і інші християнські заповіді; 2) допомагає ближньому своєму – бідним, неімущим, сиротам; 3) прагне до аскетизму, проявляючи смиренність і не стяжательство. Сам П.Могила чітко виконував всі ці умови, він усмиряв свою плоть, носячи на голому тіло волосяницю і залізні обручі. За свої власні кошти створював навчальні заклади, будував друкарні, відновлював православні церкви. У 1634 році розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Петро Могила за свої кошти відновив і стару Церкву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників з Криту. Ними були відновлені також Трьохсвятительська і Михайлівська церкви Видубицького монастиря. Саме П.Могила може бути актуальним взірцем для деяких сучасних православних ієрархів, які говорячи про християнські чесноти, не завжди дотримуються їх у власному житті. Зокрема говорячи про не стяжательство, носять дорогі годинники за десятки тисяч євро, їздять на розкішних машинах, створюють власні банки.
Видатний український філософ Г.Сковорода продовжував ідеї своїх попередників. Говорячи про національну еліту, він зазначав: «Хочеш бути царем, повинен мати чисте серце». Чисте серце це насамперед вільне від прагнень до влади, до слави, почестей, матеріальних благ і наповнене християнськими чеснотами. Слід відзначити що саме Г.Сковорода і П.Юркевич стали засновниками одного з особливих філософських напрямків «кордо центризму» – філософії серця, згідно якого саме серце є осереддям душевних, духовних і тілесних сил людини. Для Сковороди представником національної еліти може бути людина, яка поборола свої пристрасті, перемогла свої недоліки, очистивши свої серце і наповнивши його Любов’ю до Бога і ближнього.
Говорячи про християнський консерватизм, слід виділити такі його основні риси:
1) провідна роль в суспільному і особистому житті релігійних, зокрема православних цінностей. Сьогодні в Україні близько 70% населення довіряють саме православним церквам. Слід зазначити, що В.Липинський акцентував увагу на тому, що саме християнська етика і створює головні духовні передумови для формування і становлення української держави;
2) Важлива роль православних церков, які повинні бути духовним авторитетом для українського суспільства. І хоча значна частина громадян і довіряють православним церквам, але сьогодні в православному середовищі існує ряд проблем, які потребують негайного вирішення. І серед них слід назвати обрядовірство, суперечності між православними церквами різного підпорядкування, надмірна меркантильність, прагматизм, що проявляється в прагненні священників до влади, слави, матеріальних благ. Це ті ж самі проблеми про які писав І.Вишенський і з якими боровся П.Могила та Г.Сковорода;
3) Першочергова увага до збереження і популяризації історико-культурної спадщини, підтримки української мови як державної та розвиток мов національних меншин, розвитку вітчизняних культурних індустрій, формування несуперечливої історичної пам’яті;
4) Повага до людини «створеної за образом і подобою Божою», захист її прав і свобод. В християнстві людина це єдність душі, духа і тіла. Тому в першу чергу зусилля потрібно було направляти на розвиток душі, так як саме вона є безсмертною частиною людини. На жаль в сучасному західному суспільстві головну увагу приділяють здебільшого тільки тілу, задоволенню його все зростаючих потреб і прагнень до насолод, що врешті решт приводить до потурання гріху. В деяких західних країнах популяризується гомосексуалізм, дозволяється проституція, наркоманія. Наприклад в США і Англії дозволяються гомосексуальні шлюби, зокрема в офіційних документах замість чоловік і дружина пишуть «родитель 1» «родитель 2» і таким парам дозволяють всиновлювати дітей. В Німеччині повія – це офіційна професія і жінці, яка звертається в Службу зайнятості можуть запропонувати вакансію повії і якщо вона відмовиться, з неї знімають допомогу по безробіттю. Прагнення задовольнити все зростаючий потяг тіла до різноманітних насолод призводить до того, що деякі країни легалізують навіть збочення: в Канаді педофілія вважається нормою, в Данії дозволена зоофілія. Всі ці негативні приклади показують нам, до чого може привести відмова від християнських цінностей чи їх неправильне розуміння. Зокрема в Біблії чітко зазначено, що всі ці явища є гріхами. І демографічні тенденції підтверджують, що країни та нації, які потворствують гріху, поступово вироджуються, вимирають і зникають з лиця землі, а на їх місці будуть жити інші народи, зокрема представники мусульманських народів, китайці, які все більше проникають в Європу та інші західні країни.
Тому всі свідомі українці повинні докласти максимум зусиль, щоб ці негативні явища не поширювались українськими теренами. Ми повинні активно популяризувати консервативні ідеї і сприяти реалізації заходів у різних сферах державного життя, спрямованих на релігійне, політичне, економічне, культурне піднесення України і здобуття нею вагомого місця у світі.
Слід відзначити, що сьогодні дещо змінилися погляди консерваторів на ідеальну форму держави. Оскільки в сучасних умовах встановлення монархії в Україні практично неможливе, вони переважно виступають за республіканський лад (за винятком окремих монархічних організацій). Базою для сучасного консерватизму продовжує залишатися національна ідея та релігійні, моральні цінності як основа буття нації [2, 231].
Відомо, що саме культура, релігія і мораль є засадницькими ознаками будь-якої нації, без яких вона взагалі не може існувати. Саме вони формують духовні цінності народу. Духовні, релігійні цінності – основа суспільства, його живе коріння. Якщо вони є, якщо вони наповнюють душі людей – ніякі кризи не страшні, люди можуть впевнено дивитися у майбутнє. Неможливо подолати соціально-економічну кризу доти, доки не знайдемо спасіння від спустошення в умах і серцях. Економіка і політика вторинні відносно культури, духовності та моралі. Спочатку потрібно відродити і сформувати національну культуру, »дух народу», а потім уже на основі цього розвивати економіку. Згадаймо, наскільки швидко змогли розбудувати свою економіку Німеччина та Японія після поразки у другій світовій війні. Перед ними постало дуже важке завдання, а саме, як у понадтяжких економічних умовах не дати цинізму, бездуховності, розпачу заволодіти душами, пригнічених жорсткою поразкою, народів. І вони зуміли вийти із цієї кризи. Зокрема на батьківщині Гете і Канта на заміну нацистської ідеології ввели релігійне виховання. В статті 7 Головного Закону ФРН від 23 травня 1949 року постулювали принцип: ”Викладання релігії в державних школах, за виключенням неконфесійних, є обов’язковим. Навчання проводиться відповідно з принципами релігійних організацій”.
Нація, в якій нівелюються духовні цінності приречена на загибель і це лише справа часу. Тому в сучасних умовах дуже важливою є активізація зусиль з підвищення духовного рівня українського народу, формування у нього стійкої системи глибоких морально-релігійних цінностей, оскільки саме вони складають основу мотиваційної сфери як особистості, так і суспільства в цілому. І в сучасних умовах саме християнський консерватизм зможе вирішити дані завдання, так як спрямований на формування морально-релігійних цінностей, збереження національних традицій, мови, культури, релігії, моралі, розвитку національної освіти і науки. Подібні погляди близькі до ідеології «українського аграризму» В.Липинського.
«Хліборобська ідеологія» В.Липинського передбачала мінімізацію наслідків функціонування індустріального суспільства, повернення України до традиційних цінностей і релігії як духовної основи життєдіяльності. Основним структурним елементом такого суспільства В.Липинський вважав станово–професійні корпорації на відміну від існуючих політичних партій, які він називав «кримінальними». В.Липинський наполягав на тому, що Україна має обрати «третій тип організації громадського життя», долаючи вплив та копіювання чужого досвіду й зразків [3, 22].
Сучасний український християнський консерватизм повинен в першу чергу орієнтуватися на розвиток таких напрямів:
- зміцнення моральності суспільства, формування релігійних цінностей;
- формування національної самосвідомості українського суспільства через підтримку національної культури (зокрема через всебічний розвиток української мови та підтримку мов національних меншин);
- розвиток культурних індустрій, кіноіндустрії, книгодрукування тощо;
- формування історичної пам’яті, збереження і популяризацію історико-культурної спадщини;
- активізація інноваційних процесів в освітній, науково-технологічній галузях;
- захист національного інформаційного простору;
- створення умов для гармонізації релігійно-конфесійних відносин.
Важливим аспектом утвердження національної самосвідомості українського суспільства та популяризації національної культури є підтримка державної мови. Відповідно до статті 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова [4,5].
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Останнім часом це питання надто політизувалося, ряд політичних сил вимагав введення російської мови як другої державної. Президент України В.Янукович під час вручення Шевченківських премій в Каневі чітко зазначив, що єдиною державною мовою буде українська. Хоча це аж ніяк не заперечує використання російської чи мов національних меншин у різних сферах суспільного життя. В статті 10 Конституції України чітко зазначається, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Керуючись ідеями християнського консерватизму ми повинні створити ефективну гуманітарну політику української держави. Одним із напрямків реалізації гуманітарної політики держави єдослідження стану збереження і популяризації історико-культурної спадщини. Наша держава є однією із провідних країн Європи за кількістю об’єктів історико-культурної спадщини (близько 150000 – це майже в 2,5 рази більше, ніж у Польщі) [5]. Але на жаль цей потужний культурний потенціал не використовується повною мірою, в зв’язку з наявністю ряду значних проблем в даній галузі. На сьогодні слід відмітити досить низький рівень державного менеджменту у сфері охорони та збереження культурних об’єктів, у просуванні культурно-рекреаційного бренду національної спадщини. Причиною тому слугує інерція адміністративного управління, брак актуальних інформаційних й інтелектуальних технологій і в значній мірі недостатність відповідного фінансування галузі. Внаслідок браку коштів реставрація та ремонт пам’яток проводились в недостатніх обсягах, тому нині до 50–70% об’єктів історичної культурної спадщини в багатьох регіонах України мають незадовільний технічний стан, до 10% – аварійні [6].
За попередніми розрахунками, орієнтовна вартість лише першочергових протиаварійних і ремонтно-реставраційних та консерваційних робіт становить близько 600 млн. гривень [6]. Значну частину витрат щодо фінансуванні цих робіт бере на себе держава. Але цих коштів недостатньо, тому поряд з цим постає нагальна проблема знаходження недержавних джерел фінансування, спрямованих на збереження об’єктів історико-культурної спадщини, зокрема через використання механізмів оренди, концесії чи приватизації.
Одним із напрямів реалізації гуманітарної політики в Україні є дослідження і популяризація свого історичного минулого. В цьому контексті важливим фактором консолідації українського суспільства єформування історичної пам’яті української нації.
Державна політика пам’яті має бути орієнтована на збереження політичної стабільності, неконфліктності суспільних відносин. Враховуючи, що процес примирення національної пам’яті в Україні ще далекий від завершення, а історичне минуле перманентно виступає чинником суспільної напруги, нагальною є потреба у пошуку інтегративних ідей та стратегій, ретельного прогнозування суспільної реакції на них, попередження виникнення нових ліній „розколів” та протистоянь.
Серед великого арсеналу форм та засобів формування історичної пам’яті провідне місце належить історичній освіті, актуалізації національних „місць пам’яті”, національного Пантеону, історико-культурної спадщини, музейних експозицій та бібліотечних фондів. Потужним джерелом конструювання масових історичних уявлень є твори мистецтва, засоби масової інформації, символічний простір пам’яті, комеморативні практики та ритуали. Підтримка розвитку історичної науки, підвищення впливу професійних істориків на формування історичної пам’яті має бути невід’ємним компонентом державної політики пам’яті. Потребує вдосконалення нормативно-правова та інституціональна база даного сегменту державного управління.
Для забезпечення розвитку і популяризації української культури потрібно розробити ряд заходів щодо захисту інформаційного простору України, зокрема через заборону ввезення та поширення в Україні низькопробного іноземного інформаційного продукту(книг, фільмів тощо), який, популяризуючи систему утилітарних, прагматичних цінностей, часто прямо пропагує насилля та розпусту, що несе значну загрозу психічному та моральному здоров’ю української нації і особливо молоді. Дані соціологічного дослідження проведеного Інститутом психології ім. Г.С.Костюка, зазначають що 58% молоді прагнуть копіювати поведінку телегероїв, здебільшого з іноземних фільмів, а 37,3% молоді взагалі готові вчинити протиправні дії, наслідуючи телегероїв. Це досить небезпечна тенденція, яка несе значну загрозу майбутньому України. Для вирішення цієї проблеми потрібно розробити систему заходів для формування національного інформаційного простору та протидію проникнення в нього інформаційного продукту, що несе загрозу психічному та моральному здоров’ю нашої нації. Позитивним в цьому аспекті є підготовка нового проекту закону України «Про захист суспільної моралі». Однією з неодмінних умов формування національного інформаційного простору є комплексна та ефективна протекціоністська політика держави, головним завданням якої є стимулювання створення відповідних індустрій і забезпечення їх стійкого розвитку.
Слід також розробити ряд заходів щодо підтримки вітчизняного книговидавництва та книгопоширення. Серед основних проблем в галузі книговидання ми можемо виділити такі:
- недостатній рівень розвитку українського книжкового ринку, обмежений асортимент продукції вітчизняного книговиробника. За даними Української книжкової палати ім. Івана Федорова, в 2011 році в Україні видано близько 22 826 друкованих одиниць видань загальним тиражом 46, 565 млн. книг і брошур (близько 1 книги на людину) [7]. Для порівняння: у Російській Федерації на 1 мешканця припадає 3–4 книги, у Білорусі 6–7, у західних країнах – 10–12.
- переважання на вітчизняному книжковому ринку іншомовних, зокрема російськомовних видань;
- недостатній рівень популяризації вітчизняної книги. За даними проекту «Дослідження книжкового ринку», ініціаторами якого є Міжнародний фонд «Відродження» та Fund for Central and East European Book Projects, cеред українців зменшується цікавість до книжок. Число тих, хто зазначав відсутність потреби у книжках/цікавості до книжок зросло з 49% у березні 2007 до 56% у березні 2008.
- недостатній рівень розвитку системи книгорозповсюдження в Україні, відсутність кваліфікованих фахівців даної галузі та недостатня кількість вітчизняних книгарень. В Україні одна книгарня припадає на 96 тисяч населення, в той час як у Франції – на 20 тисяч, у Росії – на 75 тисяч населення;
Розробляючи ідеологію християнського консерватизму ми повинні чітко відзначити, що саме православ’я є одним з головних чинників, який консолідував українську націю на протязі століть. І ми повинні сприяти досягненню єдності православних церков в Україні, звичайно якщо вони самі будуть проявляти прагнення до цього. Слід також відзначити, що відповідно до принципу свободи совісті можуть також вільно існувати і розвиватися інші релігійні організації, якщо вони не несуть загрозу українським громадянам чи українській державі.
Відомі дослідники Б.Парахонський та С.Сьомін зазначають, що враховуючи складну культурно-релігійну ситуації в країні, недосконалість вітчизняного законодавства в даній галузі, потрібно розглядати діяльність деяких закордонних місіонерів як спробу втручання у внутрішні справи нашої держави, намагання впровадження чужих цінностей, що далекі від національної культури і традицій. Безконтрольне перебування в країні деяких закордонних емісарів, їх протиправна, а в окремих випадках відверто ворожа щодо України діяльність переростає на дестабілізуючий фактор у міжконфесійній ситуації [8, 211].
Поширення неокультових об’єднань стало, з одного боку, зовнішнім індикатором демократичного стилю упорядкування соціуму, з іншого – через ускладнення внутрішніх трансформаційних процесів – спричинило низку загроз національній безпеці держави, що відзначають в своїх дослідженнях С.Здіорук та В.Петрик [9, 212].
В цьому контексті слід виділити такі загрози:
– створення й підтримка закордонними релігійними центрами деструктивних релігійних осередків, діяльність яких спрямована проти існуючого державного устрою, загрожує суспільній моралі, супроводжується порушеннями громадського порядку, завдає шкоди життю та здоров’ю українського населення (наприклад Свідки Єгови забороняють членам організації переливання крові, що несе загрозу їхньому здоров’ю та життю,а мормони вважають, що закони Бога мормонів важливіші, ніж закони людського суспільства, що є прямою загрозою державному устрою, окремо слід згадати сатаністів, які порушують норми моралі і закону і практикують жертвопринесення тварин, а іноді навіть і людей) ;
– потенційну небезпеку, що притаманна багатьом закордонним нетрадиційним для нашого народу релігійним культам, представники яких у будь-який момент можуть скоїти особливо небезпечні антисоціальні дії, терористичні акти, спровокувати масові безпорядки та загибель людей; прикладом можуть слугувати дії сатаністів, «Аум Сінрікьо», апокаліптичних сект у Німеччині, Японії, США, Франції тощо.
При вирішенні даної проблеми слід враховувати досвід європейських країн. Зокрема Європарламент рекомендував країнам ЄС створити спеціальні парламентські комісії для дослідження діяльності неокультів. Ряд країн вже створили такі комісії, зокрема це: Австрія, Бельгія, Німеччина і Франція. Європарламентом також були надані рекомендації щодо захисту прав і свободи громадян ЄС від негативних виявів з боку певних неокультів шляхом забезпечення широким верствам населення доступу до інформації про різні релігії, що сприятиме вільному вибору релігії й утвердженню поваги до інших релігій.
В цілому, аналізуючи складну ситуацію в релігійній сфері, слід відзначити, що сьогодні слід здійснити ряд кроків, спрямованих на подолання суперечностей в даній сфері. В цьому контексті потрібно виробити виважену і водночас динамічну державна політика України у сфері державно-церковних відносин, спрямовану на обстоювання власних національних інтересів та зміцнення духовно-морального здоров’я народу.
Підсумовуючи слід зазначити, що в сучасних умовах саме християнський консерватизм може сприяти становленню модерної української нації шляхом підтримки культури, релігії, моральності. Відомий дослідник Е.Дюркгейм зазначає, що моральність – це обов’язковий мінімум і сувора необхідність, це хліб насущний, без якого суспільства не може жити .
Інший дослідник Л.Д.Кудрявцев відмічає, що «міцна і благополучна в соціальному відношенні держава не може існувати без досить високого рівня розвитку її громадян, при якому цінуються моральні вчинки, а аморальні і навіть просто непорядні – засуджуються» [10]. Стабільність і життєздатність держави визначається насамперед моральним і духовним рівнем його населення, який може бути сформований саме християнським консерватизмом.
