Ігор Загребельний
Мета даного тексту двояка – з одного боку, знайти у філософській топіці християнського платонізму метаісторичне обґрунтування ідей нації та націоналізму, з іншого – «заземлити» це обґрунтування в конкретний історичний контекст, а саме показати його актуальність в реаліях українського сьогодення.
Передусім, варто дати окреслення самому поняттю топіки християнського платонізму. Платонівському світу ідей у християнстві відповідає сукупність Божих думок. Ця повнота, як і сам Бог, є трансцендентними щодо світу, який у парадигмі Нового часу прийнято називати «об’єктивно існуючою реальністю». І «реальність» загалом, і її компоненти зокрема є «копіями» Божих думок (ідей) – нема нічого, щоб існувало поза Божою свідомістю. Будучи наділеною свобідною волею і маючи пошкоджену гріхопадінням природу, людина може робити вибір: або йти шляхом істинних «копій», або відхилятися від цього шляху, відтворюючи ідеї, що окреслюють Божий допуск. Останнє є шляхом хибного існування, шляхом утечі сущого від Буття. Натомість, намагаючись відтворювати істинні ідеї, недосконале суще удосконалюється, йде шляхом епістрофе, повернення до Єдиного.
В окресленій топіці націоналізм набуває свого завершеного вигляду. Саме у цій топіці нація постає як щось, що є вищим за етнографічні ознаки, системи ідентичностей чи механічне сумування «і мертвих, і живих, і ненароджених». Нація – це, у першу чергу, «копія» Божої ідеї нації. Емпіричне існування нації відповідає «заземленню» платонівської ідеї у арістотелівську форму. Національна ідея суть спроба рецепції людьми Божої думки-ідеї. Відтак, існування нації варто розуміти так, як св. Тома розуміє існування універсалій (як трансцендентну сутність, як іманентну форму, як ідею, що існує в людській свідомості). Лиш у сенсі трансцендентного існування ідеї нації нація є «вічною», лиш у світлі цього існування «і мертві, і живі, і ненароджені» перетворюються на містичне ціле, лиш визнання об’єктивності такого існування перетворює національну ідею на щось більше, аніж штучний інтелектуальний конструкт, приклад деесенціалізованих дискурсивних ігор.
У межах християнського платонізму чудово пояснюється відомий вислів Юліяна Вассияна «Дорога до Бога веде через Батьківщину». Боротьба за інтереси нації є наслідком віднаходження істинної ідеї і проявом переображення, оформлення сущого у її (цієї ідеї) світлі. Націоналіст – це той, хто стає на шлях епістрофе і веде цим шляхом суще. В цьому полягає глибинний зміст революційності націоналізму. Видатний мислитель-традиціоналіст Юліус Евола зауважував, що істинний зміст поняття «революція» полягає не в прогресистському руйнуванні «старого» і творенні «нового» (за якими, по суті, криється все більше віддалення від праобразу, ідеї, архетипу), а в протилежному процесі – в процесі повернення до «споконвічного». Саме таку революцію творить націоналізм.
Істинний український націоналізм є революційним політичним платонізмом. Його завдання – повернути бунтівну матерію (емпірично існуючий український народ) до послуху трансцендентній ідеї, іманентно виразити цю ідею у формі об’єднаного національною ідеєю суспільства і тієї держави, котру це суспільство здобуде.
Стверджуючи, що дорога до Бога лежить через Батьківщину, Вассиян уточнював, що «лучба з Богом можлива тільки безпосередньо між Ним і душею людини». Нація не є наділеною душею істотою, що покликана до посмертної єдності зі своїм Творцем. Такою істотою є людина. Глибинний, метафізичний зміст націоналізму криється в тому, що націоналізм допомагає повернутися до Бога конкретним людям. Епістрофе – це шлях істини і любові, а відтак і жертви, що є неминучою внаслідок контрасту, котрий виникає між епістрофе та світом ненависті і брехні, продосу гріховної ентропії. Головна цінність націоналізму полягає у тому, що він може бути шляхом згаданих істини, любові та жертви, шляхом епістрофе, шляхом до Господа…
