Вахній Олесь
Зізнаюсь, що дні праці я шаную набагато більше аніж дні відпочинку. Водночас, ігнорувати переваги (хоч і не чисельні) вихідних, вважаю ознакою лінощів й нічим не виправданою тратою годин, і навіть діб життя. Прагнення шанувати час відведений Господом для земної мандрівки, зобов’язує перейматись належним використанням кожної хвилини.
21-го червня, (себто в суботу) вдалось зібрати близько півсотні парубків і дівчат з нещодавнопосталого на теренах заселених східними слов’янами руху “Модний Вирок” (“Модный Приговор”). Гаяти час на вмовляння та пояснення необхідності боротьби з нинішніми проявами підлості, брехні й несправедливості не довелося. Всі прагнули дій.
Об’єкт атаки був обраний заздалегідь. Розташована неподалік станції метро “Героїв Дніпра” (про виродків, на честь яких її саме так нарекли іншим разом) зала де здійснювались заборонені постановою Кабінету Міністрів від 15.05.12. азартно-ігрові дії, після наших відвідин вимушена була призупинити свою злочинну діяльність. Підозрюю, що праведні моралісти й смиренні законослухняні платники податків, засудять нас за дії котрі не передбачені чинним законодавством. Здогадуюсь, які навіть аргументи вони використають задля переконання нас в недоцільності насилля й “методів прямої дії”. Стовідсотково погоджуюсь з вами, панове. І кличу спробувати самим, на практиці втілити в життя поради які даєте. Запевняю, після зіткнення з реаліями, себто з надмірною забюрократизованістю та гірким переконанням в співпраці нібито правоохоронців з тіньовим бізнесом, ваші погляди зміняться діаметрально. Проте я всеодно буду вдячним за вашу небайдужість. Запевняю, що і кілька мільйонів громадян України також.
Не минув без пригод й день недільний. 22-го червня, після участі в храмі Миколи Доброго в літургії Івана Золотоустого, довелось долучитись й до акції протидії ворожим Україні й українцям середовищам. Напередодні, в мережі Інтернет, зусиллями слуг лукавого з віртуальної “Кієвскай рєспублікі”, було анонсовано ходу й панахиду вірних московського православ’я. Нав’язаний за часів окупації атавізм, ігноруючи здоровий глузд, поставив за мету відслужити в неділю панахиду за загиблими в часі Другої Світової песиголовцями Сав’єтської Армії. Толерувати наругу над пам’яттю мільйонів знищених ними українців та представників інших європейських народів ані я, ані кілька сотень зібраних біля станції метро “Арсенальна” патріотів не збирались.
Як і передбачалось, аморальні й безпринципні працівники МВС та кріпаки з внутрішніх військ стали на бік донині так і не покараних окупантів й деградантів. Дивно, й водночас обурливо було бачити перед собою кілька лав солдафонів, контрактників й лягавих. Замість того аби нищити москвинську погань на Донбасі, вони захищали нащадків людожерів-андрофагів в Києві. Але тріумфальної ходи погані того дня таки не відбулося.
В часі нашого маршу від метро “Арсенальна” до Києво-Печерської Лаври, довелось побачити (і навіть поділитись своїми думками про неї), жалюгідну купку покидьків, котрі очікували Петра Порошенка для участі в ритуальному покладанні заритим на схилах Дніпра чужинцям-окупантам квітів. Неабияк порадувала наша чисельна перевага над кількістю зібраних підлабузників і виродків, а тим паче ігнорація киянами того аморального дійства. Сподіваюсь, найближчими роками, постколоніальна, постокупаційна, постсов’єтська, й напівкомуністична адміністрація, таки прислухається до вимог народу, й припинить ганебну практику започаткованих Сталіним та його охвістям святкувань і вшанувань 9-го травня, 23-го лютого, 22-го червня.
Після запевнень керівництвом УМВС в м. Києві, що анонсована хода й імітуюче панахиду святотацтво таки не відбудуться, колона патріотів повернулась до місця збору. Проте, нереалізовані запал та енергія всеодно вимагали дій. Того дня, під гарячу руку небайдужих до долі Батьківщини потрапило відділення “Сбербанку Росіі”. Трьох хвилин виявилось достатньо, аби потрощити скляні вітрини. Погоджуючись з недоречністю функціонування на вулиці названій на честь Івана Мазепи (та і в Україні також) фінансового закладу злодійкуватих москвинських банкірів, почуваюсь зобов’язаним визнати, що акція насправді була недоречним проявом емоційності. Судіть самі панове: який толк від кількох розбитих вітрин? Вже наступного дня, заклад працював у звичному режимі, а слідів прояву справедливого гніву не було навіть помітно. Чи не краще б було припинити діяльність відділення в будній день? І майна б знищили більше, і людей принаймні психологічно підготували, й кореспонденти москвинських видань не мали б матеріалу котрий упереджено виставив нас перед всим світом примітивними погромниками.
Годиною пізніше, послугами патріотів котрі ще не розійшлись, керуючись меркантильними міркуваннями скористались підленькі й не наділені інтелектом клирики УПЦ Київського Патріярхату. Колона (щоправда вже вдвічі менша) знову повернулась до Печерської Лаври. В часі ходи лунали справедливі, проте недоречні для цивілізованого суспільства матюкливі вигуки в бік очільника москвинів Путіна. На мої зауваження, виряжений в рясу бородань (клирик УПЦ КП) лише дуркувато гигикав, й запевняв що “люди мають право на обурення”. Вкотре переконався в гнилизні православ’я, й неабияк насміявся, спостерігаючи за імітацією служіння яке вчинили упецекапешники з одного боку міліціянтського кордону, й зо два десятки репрезентуючих московський патріярхат монахів та екзальтованих бабусь й мужланів з іншого. Щоправда, геть не єлейний спів останніх був не тривалим. Здогадавшись, що виспівування імітуючих церковний спів рулад може стати причиною застосування сили нудьгуючими від бездіяльності учасниками протидії, кацапські й прокацапські покидьки сховались за воротами поки-що захопленої ними Києво-Печерської Лаври.
Вихідні дні дійсно були веселими. Дай Боже аби і в подальшому ми використовували їх задля Твоєї прослави, та служіння ближнім й Україні.
