Богдан Соколовський
Загальновідомо, що перед оголошенням теперішньої української незалежності, республіка УРСР за потенціалом вважалася однією з найсильніших у світі. А тепер, через 25 років, незалежна держава Україна є однією з найбідніших країн світу. Чому так сталося при такому високому рівні підтримки незалежності (понад 90%)?
Державність України виборювали останні кілька сотень років багато поколінь. Лідери думки українського багатоетнічного народу акумулювали напрацювання і сподівання більшості народу і передавали їх наступним поколінням плекали культуру, мову тощо. У такий спосіб українська нація у вигляді УРСР прийшла до чергового оголошення незалежності з її підтвердженням референдумом 1.12.1991.
Отже, ще у складі СРСР українські активісти, більшість яких об’єднав монолітний Народний Рух України, володіли напрацюваннями як засновувати і розбудовувати незалежну українську державу, в цілому, і майже по кожній галузі, зокрема. На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991-го року, незалежність України підтримали більшість мешканців нашої республіки. А НРУ поборювали радянські спецслужби і ЦК КПРС відразу після його заснування. Часто – шляхом його роздрібнення, розпорошення сил, дискредитації керівництва, брехні і т.д.
Заради справедливості, варто звернути увагу на таке співпадіння: на згаданому референдумі нашу державність одночасно підтримали щонайменше дві протилежні категорії – ті, хто мріяв про незалежну національну державу, і ті, хто бачив Україну як незалежне адміністративне утворення без українських ознак. Особистості других, як правило, формувалися (часто несвідомо) в лояльних до правлячих режимів умовах – в робочих колективах, в сім’ях, навчальних колективах тощо. А правлячі режими на наших теренах (які мали більшу площу, ніж тепер) завжди були проти будь-яких українських проявів – такою була сутність імперій, до яких ми входили. «Другі» попадали у владу (УРСР чи СРСР), а «перших» туди не пускали.
В результаті, в період оголошення незалежності в 1991-му році була ситуація, коли влада в УРСР складалася здебільшого з осіб, які бачили Україну як незалежне адміністративне утворення без національних ознак, а старі й нові (на той час) напрацювання в галузі української незалежності знаходилися в інших людей – осіб, які бачили Україну як незалежну національну державу.
Тобто, під час чергового оголошення нашої державності, влада заходилася розбудовувати на наших теренах якесь утворення без національних ознак (мовляв, «мы сами порулим – без Кремля»), що не співпадало з баченням значної частини українського суспільства і його справжніх лідерів, які знали як творити національну державу, але не були допущені цим займатися.
Варто зауважити, що і ті й інші здебільшого діяли щиро (нещиро поступали хіба, що окремі агенти). Але здебільшого ці «табори» всюди взаємно поборювали одні одних, чим черговий раз користалася треті сили – зовнішні, як часто буває.
Іншими словами, під час чергового проголошення у 1991 році української незалежності на наших теренах мав місце серйозний ментальний розрив між неукраїнською частиною суспільства, включаючи владу, (так званою «ліберальною частиною суспільства»), з одного боку та українською національно свідомою частиною суспільства, з іншого боку.
Обидві згадані частини суспільства були і є неоднорідними. В неукраїнській частині, наприклад, вражає розмаїття – від прихильників демократичного укладу, як у США, до діаметрально протилежного, авторитарного, як в СРСР та в інших авторитарних режимах. Неоднорідною є і проукраїнська частина. Зокрема, в центрі і на сході України змусили бути «прохолодним» до героїв, визнаних на Західній Україні і навпаки. І тих, й інших додатково штучно ділили і ділять в рамках загальної дестабілізації нашої держави, зокрема, – через численні політичні партії.
Згаданий ментальний розрив формувався тривалий час імперіями із застосуванням брехні, жорстокості, цинізму, вбивств, залякування тощо.
Окреслена тут ментальна розбіжність, мабуть, і є головною проблемою, через яку наша держава «спотикається» вже 25 років.
З оголошенням незалежності, на жаль, самостійна держава Україна успадкувала майже всі радянські «надбання». Більше того – залишилася майже незмінною вся влада. Переважна більшість її представників навіть не допускали до неї національно свідомих елементів, виправдовуючи (часто щиро) це наявністю в себе досвіду державотворення і «пробудженням» національної свідомості. При цьому мало хто з них задумувався на тим, що у них є радянський досвід, який в демократичній державі не підходить і навіть шкідливий. З іншого боку, багато з тих, хто працював в СРСР, довели, що можуть набувати й українського досвіду. Але – не всі. Це означає, що тоді, на початку відновлення теперішньої незалежності, треба було «перезавантажувати» всю владу, а не тільки змінювати окремих високопосадовців. При цьому слід виходити з того, що радянські досвід і ментальність категорично не прийнятні для творення Української Держави, а достатнього українського ніхто не має. Тому певний час прийшлося б і прийдеться переживати «турбуленції» – міняти окремих чиновників доти, доки не буде прийнятний. Чим раніше почнеться це перетворення, тим раніше наступить стабілізація – почали б на початку 90-х, вже давно б закінчили. У цьому контексті було і є помилковим використання носіїв неукраїнського досвіду для прийняття державних рішень, оскільки вони об’єктивно не можуть відчувати всіх особливостей розвитку нашої нації. А з метою врахування світових напрацювань при українському державотворенні, варто призначати радниками іноземних та радянських фахівців. Але всі рішення мали би приймати місцеві кадри.
Отже очевидно, що на початку відновлення незалежності були допущені помилки.
До цих пір на наших теренах розбудовували переважно так звану ліберальну державу (а насправді – деформовану космополітично-олігархічну державу) з активним використанням радянського досвіду. Хоча це добрих результатів не дало.
Отже, враховуючи те, що наша нація мультиетнічна, багатомовна, багаторелігійна тощо, варто творити національну державу Україна. Для цього доцільно застосувати нові підходи, врахувавши напрацювання попередніх поколінь і позитивний досвід 2005 – 2009. Ці напрацювання не можуть бути «калькою», оскільки ситуація змінилася і нинішні реалії відрізняються від попередніх.
Все це свідчить про те, що напрацювання попередніх поколінь треба вивчити, обговорити з суспільством і все прийнятне використати.
При цьому всім носіям радянського досвіду, перш, ніж їх звільняти, мають бути запропоновані привабливі робочі місця, зокрема – з метою унеможливлення формування кваліфікованої антиукраїнської колони (вулиці) колишніх.
Станом на кінець 1991-го року пропонувалися, зокрема, такі принципи побудови держави України:
-єднання української нації;
-Росія є основним недругом України. Вона може бути тільки партнером;
-опора лише на ті кадри, які сформувалися на нашій території безвідносно до їх етнічного походження, рідної мови, релігії тощо;
-забезпечення оптимальної зайнятості українського населення.
Цими принципами мали би керуватися усі українські працівники, насамперед державні службовці при виконанні, будь-яких робіт.
Реформи поділялися на стратегічні (засадничі), які визначають саме існування держави, і тактичні, які визначають темпи розвитку держави чи окремих галузей.
До засадничих реформ відносяться такі:
- По-перше, слід би запровадити оптимальну систему набуття громадянства України. У цьому контексті дивно виходить: після референдуму за незалежність України 1-го грудня 1991 року, на якому за незалежність проголосували 90,32% з 84,18% мешканців УРСР, які мали право і голосували, українське громадянство отримали автоматично всі, хто проживав на той час на території нашої республіки. Тобто, українське громадянство отримали навіть близько 10% противників української незалежності. Хоча наприкінці 80–х – початку 90-х минулого століття вважалося, що всі ті, хто проживав в УРСР, але не бачив себе громадянином незалежної України (мабуть вони входили до тих 10%), мав отримати довічне право на ПМЖ (постійне місце проживання) в Україні з обмеженнями щодо виборів, державної служби тощо. Так, на жаль, не сталося, а ПМЖ в 1992 р і пізніше надано дуже незначній кількості наших співмешканців і то в більшості через недоліки у законодавстві. Більше того, багато з тих, хто не хотів незалежної України в 1991 році, та їх послідовники активно проникли і утвердилися в українській владі, де разом з українськими колаборантами сформували «п’яту колону» – як тепер прийнято говорити. Рано чи пізно, цю абсурдну помилку необхідно виправляти з урахуванням українських національних інтересів і світового досвіду. І було би контрпродуктивно лише з’ясовувати хто і чому в колись помилився.
За оцінками 1989 – 1991 рр, систему набуття українського громадянства треба запровадити за час до 1-го року. Очевидно, що цей термін тепер не більший.
- Запровадити нову, ефективну кадрову політику на державній службі, характерну для демократичних країн. Наразі у нашій кадровій політиці переважає радянська спадщина. У цьому контексті, насамперед треба створити систему ефективного протистояння дискредитації та ліквідації патріотів і лідерів української громадської думки. Навпаки – треба налагодити систему їх підготовки. Змінити (часто – і практично, і психологічно) метод формування думки: в авторитарних режимах позиція влади формує думку народу, а в демократичних навпаки – думка народу визначає позицію влади. Необхідно обов’язково радикально спростити відкликання працівника з посади у владі, строго дотримуючись українського законодавства. Відмовитися від того, що державну кадрову політику визначає перша особа на підставі особисто відданості.
Нова державна кадрова політика мала б передбачати виключення особистого фактору як визначального чинника при призначенні співробітника.
Нову кадрову політику в Україні, за переконаннями 1989 – 1991 рр, можна і треба запровадити за 1 – 2 роки.
- Обов’язково треба зробити «інвентаризацію» всіх наших потреб і можливостей. На основі результатів такої «інвентаризації» об’єктивно змоделювати функціонування та розвиток держави, зокрема, нашої економіки, передбачивши: розвиток; скорочення і навіть ліквідацію існуючих галузей; створення та розвиток нових галузей, яких нема тощо. Адже в УРСР вироблялося окремих видів продукції більше, ніж споживалося, а іншу продукцію, якої республіка потребувала і споживала, завозили з інших радянських республік – тепер вона імпортується, часто контрабандою. Згадана модель мала обов’язково передбачати, щоб українська економіка, зважаючи на агресивність сусідства, при потребі, могла би обходитися без імпорту з країни-агресора. Загалом, імпорт запроваджується лише за нормальних відносин з країною-експортером і лише на конкурсній основі з урахуванням національних інтересів, зокрема, – при збереженні робочих місць. Дуже важливо, що на основі результатів такої «інвентаризації» можна об’єктивно планувати і оцінювати реальний розвиток держави. Тобто, – створювати нові галузі, модернізувати існуючі, скорочувати непотрібні або шкідливі напрямки державотворення, оцінювати зроблене тощо. Наприклад: в Україні треба створити і розвивати такі-то нові галузі; це потребує інвестицій на таку-то суму; зараз виконано на стільки-то відсотків і т.д. Інакше не зрозуміло від чого відштовхуватися. Де точка відліку?
За оцінками 1989 – 1991 рр, таку «інвентаризацію» можна зробити за 1 – 2 роки.
- «Перезавантажити» правоохоронну сферу: на початку відновлення української державності пропонувалося, щоб певний час (2 – 3 роки) існували дві паралельні структури (міліція, КДБ (тоді ще не було СБУ), прокуратура, суди) з поступовим «перетоком» кадрів з досвідом з існуючих у нові структури і набором нових кадрів при зменшенні до середньоєвропейського рівня їх загальної чисельності. Тут актуально згадати, що у контексті реформування МВС було створено Муніципальну варту у Львові, на базі якої напрацьовувався національний досвід для запровадження в інших регіонах.
Тепер цей досвід може бути вельми актуальним, оскільки деякі із особливостей запровадження, зокрема, НАБУ і національної поліції по суті частково співпадають із згаданими минулими пропозиціями. Різниця лише в тому, що українські напрацювання передбачали залучення виключно своїх сил і фінансового забезпечення Української держави, а тепер залучаються іноземні.
В 1989–1991 рр оцінювали, що професіоналізм нових органів настане через 2 – 3 р.
- Реформувати українську енергетику з метою унезалежнення від РФ.
Це можна зробити за 5 – 6 років.
- Запровадити українську фінансово-банківську систему, включаючи валюту.
На це також треба 5 – 6 років (частково виконано через запровадження гривні).
- Забезпечити ефективність української влади і очистку її від «п’ятої» колони.
У цьому контексті варто наголосити, що неефективність, і навіть слабкість державної служби в Україні, зокрема, обумовлена насамперед особливостями авторитарної (успадкованої від СРСР) системи влади – коли у будь-якому міністерстві чи відомстві, зокрема, всі рішення (і стратегічні, і тактичні) приймаються, як і колись, керівництвом, фактично не враховуючи думки (інколи навіть всупереч) р’ядових держслужбовців, які безпосередньо відповідають за даний напрямок. Отже, діяльність таких р’ядових чиновників в деякій мірі позбавлена сенсу і т.д., а відтак – відомство, яке вони представляють, в цілому є неефективним у порівнянні з подібними відомствами в країнах з усталеною демократією. Таким відомством легко маніпулювати з-зовні (впливати, володіти інформацією тощо) – з цією метою часто запроваджували агентів впливу і використовували колаборантів (часто – несвідомо) у вертикалі керівництва цього державного відомства, тобто, формували «п’яту колону». Охоплювати безпосередньо всіх р’ядових співробітників не було потреби, зокрема тому, що це б вимагало значних ресурсів.
Для наглядності варто навести приклад з недержавної служби: будь-який співробітник західного університету набагато менше залежить від ректора і декана, ніж співробітник університету нашої системи, яка по суті успадкована від радянської. Подібну різницю між роллю і впливовістю адміністративних посад на суть роботи співробітників можна спостерігати також, аналізуючи будь-яке наше міністерство чи відомство державної служби (наприклад: міністр; заступник міністра; керівники департаменту, управління, відділу, р’ядовий співробітник; чи – керівник РДА; заступник керівника; керівник управління, відділу; р’ядовий співробітник і т.д.) – керівництво визначає зміст роботи всіх співробітників, включаючи р’ядових.
Отже, у контексті реформування існуючої української системи влади, насамперед, було би доцільно, принаймні на перехідний період (4 – 5 років), забезпечити «зміщення згори до низу» точки прийняття рішення в системі і таким чином, зокрема, підвищити відповідальність і ефективність р’ядових співробітників, а відтак – ефективність всієї владної системи. Крім того, це найбільш ефективний спосіб нейтралізації антиукраїнських елементів (п’ятої колони – як тепер прийнято називати).
Можна і навіть треба, звичайно, доручити боротися з антидержавними елементами українським правоохоронним органам. Однак, тут, серед багатьох інших, виникає один базовий висновок: їх зусиль не вистачить, аби знешкодити «п’яту колону» всюди в найближчі роки. А нам треба це зробити невідкладно. Крім цього, силами правоохоронних органів практично не можливо гарантовано упередити імплементацію в нас антидержавних елементів.
Крім зазначеного, варто наголосити на тому, що тепер в українській владі є завищена кількість держслужбовців (наприклад, порівнюючи з середньоєвропейьким рівнем). Правдоподібно, що у ній запроваджено антидержавні елементи (або, як тепер прийнято називати, «п’яту колону»), через яких відбувається маніпулювання відомством, а відтак – нашою державою.
За оцінками 1989 – 1991 рр, згадану реформу державної служби у нас можна втілити за 2 – 3 роки.
- Доцільно запровадити новий, оптимальний адміністративно-територіальний устрій нашої держави. Адже, ділячи УРСР на 25 областей і 490 районів на 1991 рік, імперський СРСР успадкував і розвивав одну з ключових функцій імперій – закабалення українського етносу. Були навіть спроби збільшити кількість адмінодиниць, але від цього відмовились через збільшення затрат. В незалежній Україні все це не актуально. Тому у нашій державі було б доцільно суттєво скоротити кількість областей (за спільними цінностями мешканців, за рівнем самозабезпечення?) та укрупнити райони (можливо, за традиціями мешканців?), зосередивши там основу місцевої влади, а не як було в УРСР – в обласних центрах. Все це – у контексті децентралізації, з метою скорочення апарату, підвищення соціальних стандартів тощо. Зрозуміло, що питання оптимального адміністративно – територіального устрою має бути окремо вивчене і вирішене спеціальним органом (комісією).
Для прикладу: для чого Галичину ділити на Івано-Франківську, Тернопільську і Львівську області з 51-м районом, якщо в одній формальній структурній одиниці (Галичині?) ефективно можуть функціонувати лише 10 – 11 (?) потужних, самоврядних районів? І т.д.
За оцінками 1989 – 1991 років, цю реформу можна втілити за 1 – 2 роки.
На жаль, за останні 25 років згадані принципи і засадничі реформи здебільшого не були впроваджені, крім введення національної валюти в 1996-му році. А українське відродження у 2005 – 2009 р не було системно підтримано і розвинуто. В результаті, ми фактично живемо в ослабленій радянській системі із зміненими назвами органів, структур та установ і маємо олігархічну систему із збіднілою переважною більшістю населення з корупційною складовою. Слід мати на увазі, що ніхто з-за кордону ніколи не вимагатиме засадничих перетворень, оскільки вони не зацікавлені – це стосується тільки нас. А в інших реформах зацікавлені і ми, і наші партнери. Тому вони можуть дискутуватися із закордонними фахівцями.
Для прикладу, можна навести нинішню ситуацію з Нідерландами після референдуму там щодо асоціації Україна – ЄС: якби в нашій державі, в т.ч. – у системі української дипломатії, були запроваджені згадані засадничі реформи, а відтак, в Посольстві України в Нідерландах була би оптимальна кількість співробітників і було би нормальне фінансування, то можна було б вимагати відповідної роботи посольства, а відтак – очікувати позитивного налаштування і населення, і влади згаданої країни до нас. Варто наголосити, що нема ні першого, ні другого, ані третього. Відтак – ми дивуємося чому населення Нідерландів проти асоціації України з ЄС, але офіційно не вживаємо заходів, аби цю проблему вирішити. І не факт, що подібна ситуація не повторилася б в інших країнах ЄС. Загалом виходить дивно: на дипломатію покладаються великі надії, з одного боку, а з іншого – чисельність української дипломатії скорочується.
Засадничі реформи в Україні сприяли б підвищенню ефективності всієї влади; скороченню майже вдвічі кількості держслужбовців; забезпеченню українського народу зайнятістю; ментальному зближенню влади з народом тощо. Останнє особливо важливе, оскільки в часи імперій в Україні встановилася і зберігається дотепер дивна закономірність: народ часом не задумується кого обирає ку владу, а відразу після обрання їй починає недовіряти. І це відбувається насамперед тому, що влада і суспільство мають різні системи цінностей, мають різні ментальності.
Скоріш за все, згадані засадничі реформи втратять свою актуальність після того, як вони повністю будуть реалізовані і наша держава таким чином пройде перехідний період становлення. Це може тривати кілька років, або й довше. А після цього мабуть настануть нові напрацювання, які варто буде впроваджувати, враховуючи світовий і наш досвід.
Отже, для вивчення і врахування національних інтересів і світового досвіду, розробки і впровадження реформ мають бути сформовані комісії з участю громадськості, яким би довіряли люди на місцях, а відтак – і все українське суспільство. Такі комісії обов’язково мають формуватися з дотриманням українського законодавства.
Наприклад, до комісій мають входити три рівні частини з правом вето кожна на кінцеве рішення: фахівці (1/3 загальної кількості), представники громадськості (1/3) і представники аналітичних і наукових кіл (1/3). Останні дві категорії обираються (призначаються) в комісію на обмежений термін (до 2-х разів?) і не можуть якийсь час (?) обиратися (призначатися) у владу. Усі члени комісій мають бути сформовані на наших теренах і мати українське громадянство. Особливістю відзначаються лише атестаційно-кадрові комісії. До їх складу повністю входять департаменти (управління, відділи) кадрів відповідних органів, які налічують 1/3 всього складу комісії (вищевказано – фахівці). Через ці комісії мають «проходити» всі кандидати на працю в даному органі, на даній посаді (включаючи й тих, хто працював у цій структурі раніше) при кожному підвищенні або не рідше 2-х років. Рішення комісія приймає таємним голосуванням. Кінцеве рішення з кадрових питань приймає керівник відомства (організації), якщо нема заперечень комісії.
Напевно, більшість комісій (крім атестаційно-кадрових) існують, як правило, протягом перехідного періоду. Всі комісії, зокрема кадрові, практично не залежать від керівництва відомства, зокрема незалежно визначають його кадрову політику (у найгіршому випадку, теоретично керівництво впливає лише на 1/3 складу).
В цілому, комісії є питанням, яке має бути окремо вивчене і вирішене.
Фактично мова йде про заснування держави заново. Інакше наша держава приречена бути колонією – якою б не була назва: Україна, УРСР, Малоросія тощо.
Здійснення згаданих засадничих реформ в Україні є необхідною умовою існування та розвитку держави і стало би надійною основою подальших тактичних реформ, яким тепер так багато приділяють уваги. В результаті, зокрема, це забезпечило б радикальне зростання українського ВВП і успішну боротьбу з корупцією. Таким чином також, наша держава була би набагато сильнішою, в тому числі – спроможною відбити зовнішню агресію.
Тепер і засадничі, і тактичні реформи в нашій країні ускладнені російською агресією. Для її поборення, звичайно, треба застосовувати усі формати переговорів, включаючи Будапештський. При цьому слід мати на увазі, що вони малоефективні. Найбільше Україна і весь демократичний світ бояться основної російської загрози – ядерної зброї. Тут марно мріяти про набуття нашою державою ядерного статусу. Треба ініціювати інші, сучасні варіанти протистояння російській загрозі.
У контексті нейтралізації російської ядерної зброї, визначальною може бути цілеспрямована робота української високопосадової особи (бажано найвищої) з українськими науковцями та інженерами. Окрім прямого ефекту, це б відволікало значні ресурси загарбника. Можливо, тут доцільно врахувати досвід американського мангеттинського і радянського атомного проектів.
Перше, що спадає на думку, – ЯЗ має щонайменше дві слабких ланки: електронні системи управління і системи доставки – ракети або літаки. І в одному, і в другому, і в третьому Україна розбирається краще, ніж Росія: вміємо проектувати та виробляти і ракети, і літаки, розуміємося в електроніці.
Мабуть й інші, більш прийнятні варіанти? Відповідь на це мають дати фахівці з науки та інженерії, які б в Україні хотіли б відчути більшу потрібність для власної держави.
То ж кому, як не нам, ініціювати проект з нейтралізації ЯЗ. Було б цікаво започаткувати його у форматі Балто-Чорноморського союзу, який цілком природно мав би протистояти російській загрозі. А спільними зусиллями (з партнерами по Балто-Чорноморському союзу) зацікавити інші розвинуті країни, в т.ч. США, підтримати, зокрема, наших науковців та інженерів з метою підвищення світової безпеки. Тут, зокрема, може допомогти досвід США по розробці і створенню ПРО.
Загалом, заходи із зацікавлення успішних країн мали б бути відверто публічними з метою зацікавлення їх народів щодо участі цих держав у проекті з нейтралізації ЯЗ – наслідком цього була б бажана позиція керівництва їх держав.
Bohdan Sokovskyi
UKRAINE HAS NOT HAPPENED YET AS A NATION STATE
