П’ять кроків, які можуть забезпечити успіх України

богдан соколовськийБогдан Соколовський

Останнім часом, торкаючись українських проблем, часто згадують референдум 1991-го року, на якому понад 90% проголосували за окрему державу Україну. Через 24 роки незалежності практично нічого, у цьому плані, не змінилося. Можна констатувати лише факт, що для однієї частини українців – одні цінності, в іншої – інші. Тепер, наприклад: на заході (у Львові, Тернополі, Івано-Франківську і т.д.) вважається героєм Степан Бандера, тоді як у Запоріжжі відкривають пам’ятник Йосипу Сталіну, а в Одесі – Катерині ІІ. Часто (але не завжди!) такі цінності узгоджуються з географічними координатами на карті України.

Очевидно, що така розбіжність у прихильності більшості людей до різних цінностей обумовлена багатьма чинниками, в тому числі – політикою імперій, до яких належали різні частини нинішньої України. Без перебільшення можна говорити про те, що в різних частинах нашої країни переважає різна ментальність, що передбачає різні уявлення про одні і ті самі речі, наприклад – про державу: для одних йдеться про національну державу (для більшості на заході чи в центрі), а для інших (здебільшого на сході і півдні) – про політичну державу, якою, наприклад, був СРСР чи є США.

В моделі національної держави головним пріоритетом є мова, релігія. історія, культура та інші гуманітарні складові. Такі держави успішно розвиваються за умови, якщо економіка і всі інші атрибути державності узгоджуються з гуманітарним простором і коли влада гармонійно відображає усереднені інтереси всього народу, а не лише його окремих груп. Історія свідчить, що національні держави довго зароджуються, стійко існують і, відповідно, довго зникають. Загалом, національні держави є унікальними у своєму роді, неповторними (у світі і в часі) за низкою аспектів. А тому, зокрема, практика, набута в одних державах, не прийнятна для інших національних держав.

Серед пріоритетів політичної держави нема згаданих гуманітарних чинників. Зате до пріоритетів відноситься сила держави (внутрішня і зовнішня) та економічна незалежність. Рано чи пізно, у такій країні виникає напруженість, зокрема, між частиною народу, яка віддає перевагу національним цінностям, і владою. В таких утвореннях, у контексті набуття державної атрибутики штучно народові нав’язуються вигідна мова, вигідна релігія, вигідна історія, вигідна культура тощо. До влади здебільшого приходять висуванці багатіїв, які насамперед реалізують їх державну політику, котра певний час сприймається тією частиною народу, яка підтримує цінності політичної держави і не узгоджується із цінностями національної держави. З часом в такому утворенні виникає революційна ситуація Так було, наприклад, у Російській імперії, в Україні тощо. Період зародження, існування та розпаду політичних держав, як правило, менший, ніж для національних.

В УРСР, 1 грудня 1991 року, коли проводився референдум щодо незалежності, інтереси людей, котрі поділяли цінності обидвох моделей держави співпали. Саме тому понад 90% населення підтримали ідею утворення окремої держави Україна. Кожний голосував за своє уявлення – одні за українську національну державу, інші – за незалежне політичне утворення. Пізніше, понад 24 роки велику частину енергії обидві ці групи населення витрачали на взаємопоборювання, а не на успішний розвиток єдиної України.

Треба визнати, що за понад 24 роки обране керівництва державного утворення в межах радянських кордонів УРСР почергово розбудовувало то одну, то іншу модель держави, але вся влада по своїй суті та методи керівництва залишалися ще радянськими. Як правило, виникав дисонанс між владою і значною частиною суспільства. Цей дисонанс щонайменше двічі призвів до революцій, які відіграли винятково важливу роль у формуванні української державності. Мабуть, зокрема, така схема (коли влада не відображає інтересів всього народу, а лише його частини) і є причиною стагнації на території колишньої УРСР.

Революційні ситуації в Україні формували, як правило, національно зорієнтоване суспільство (часто безвідносно до теперішньої мови спілкування), з одного боку, і віддана ідеалам політичної держави влада, з другого. При цьому, тактично вигідними, але стратегічно програшними для суспільства, були і є трактування на кшталт: «Українську державу можна любити російською мовою не менше, ніж українською». Такі переконання рано чи пізно відіграють позитивну роль для метрополії (безвідносно до того чи йде мова про колишні, чи нові).

Важливо зрозуміти як нашу державу сприймають за кордоном. Без сумніву, у 1990 і 1991 роках, коли в парламенті УРСР виступали, відповідно прем’єр-міністр Великої Британії та президент США, нас сприймали як політичне утворення – складову політичної держави. З тих пір практично нічого не змінилося – насамперед через потужну антиукраїнську пропаганду Кремля за кордоном на фоні блідої нашої. Очевидно, що таким чином зорієнтовані і нинішні очільники Німеччини і Франції, які не розуміють і не вбачають національного в Українській державі. Звідси і їх переконання та поради, зокрема, – закріплені у Мінських домовленостях. Крім цього, за кордоном, включаючи, на жаль, Росію, добре знають про протистояння у нас прихильників національної держави і політичної держави. То чого ж за кордоном мають перейматися українськими проблемами, як ми самі не визначилися хто ми і чого хочемо?

Окремо варто проаналізувати військове планування нинішнього агресора щодо окупації частини суверенної України. Подібно на те, що у Кремлі виходили з того, що Україна не є національною державою. Саме тому легко окупували Крим, де прихильників національної держави було менше критичної межі. Але «спіткнулися» на Донбасі, де прихильників Української держави виявилося більше, ніж очікували. Очевидно, на цих споконвічних українських етнічних землях останній імперії не вдалося повністю ліквідувати український дух.

Тут варто відверто наголосити на тому, що тепер в різних частинах України є люди з тією та іншою ментальністю. Але співвідношення різне. Наприклад, на заході більшість людей підтримують модель національної держави, в той час як на сході – політичної держави. Крім цього, варто також наголосити, що ментальність формується і, відповідно, змінюється багатьма десятками і навіть сотнями років. Інколи цей період довший, ніж час існування самої держави. Цієї обставини часто не враховують деякі лідери держав. Це характерно як для лідерів України, так і для лідерів інших держав, зокрема, наших партнерів. Часто їх абсолютно щирі переконання по-різному сприймаються різними ментальними групами нашого народу.

Словом, так історично склалося, що тепер на території колишньої УРСР співіснують щонайменше дві різні держави: українська національна держава і політична держава Україна. Обрані у владу люди обов’язково відображали інтереси однієї частини населення, в той час, як інша їх не сприймала. Історія не знає випадків, аби таке населення загалом було успішним.

Серед багатьох, виникає логічне запитання: «що ж робити за таких обставин і взагалі чи можливо щось змінити, аби забезпечити успішний розвиток нашого населення?». На це є проста відповідь: «не тільки можна, але й треба».

Тут треба визнати, що тепер, певною мірою, ситуація в Україні складніша, ніж це було на початку 90-х років минулого століття, тобто – на початку незалежності. Принаймні тому, що в Україні «наплодилося» багато політичних і економічних структур з олігархічним впливом, за участю яких роздроблене суспільство, і проведена інколи дивна приватизація тощо. Однак, ситуація не безнадійна. Отже, крім перемоги у національно-визвольній війні, реальної боротьби з корупцією та системних реформ у сфері економіки і адміністративно-територіального укладу (про окремі з яких газета вже писала) за активної участі громадськості, також за активної участі суспільства негайно варто:

По-перше, перейти від нинішньої партійно-олігархічної системи до народної партійної системи (адже, в Україні вже існує майже 300 політичних партій, які фінансуються олігархами і формують, відповідно, парламент та уряд). Тут відповідальність мають проявити і політики, і народ. У цьому контексті негайно, вже зараз, необхідно ухвалити закон, що забороняє будь-яку партійну рекламу та спонсорські внески на політичні партії. Цей закон де-факто став би одним з найважливіших для України. Лише тоді олігархи втратили б інтерес до партій і припинили б їх неконтрольовано фінансувати і, відповідно, зникли б переважна більшість політичних партій. Крім цього, реально утворилися б умови для об’єднання партій за ідеологічними ознаками. Залишилися б лише кілька партій – справді виразників народних інтересів. Фінансування партій, у тому числі на виборах, має здійснюватися лише за рахунок членських внесків (як колись було в Народному Русі України) і з державного бюджету. Для цього Верховною Радою і Президентом України вже прийнято важливе рішення – закон, який передбачає фінансування політичних партій з державного бюджету. Але це лише один правильний крок у напрямку деолігархізації партій, який, на жаль, не вирішує всіх питань. А треба зробити подібних кроків кілька, аби позбутися впливу олігархів на політику в Україні взагалі.

По-друге, у контексті формування максимальної незалежності і зміцнення держави, пріоритетом має бути створення нових робочих місць. Лише після створення достатньої кількості нових, привабливих робочих місць можна скорочувати існуючі. В противному разі звільнені співробітники поповнюватимуть лави досвідчених антидержавників. У цьому ж контексті, ми приречені прозоро, за участю громадськості, об’єктивно перевірити всю приватизацію в Україні, у кожному випадку, за всі роки незалежності. У випадку виявлених порушень, має бути здійснена націоналізація і реприватизація та відповідне покарання винних. Заможні люди мають вільно, в рамках українського законодавства, функціонувати в нашій державі, однак не претендувати на участь у владі. У владі процент висуванців заможних кіл не має перевищувати їх середню часку в суспільстві – це автоматично відбудеться, якщо висуватимуться у владу люди за професійною придатністю, а не іншими ознаками.

По-третє, треба негайно мінімізувати тіньову економіку і контрабанду (до повної їх ліквідації). З цією метою, можливо, варто врахувати досвід народного контролю, зокрема 1992-го року. Одночасно треба негайно забезпечити діяльність на державній службі людей, які цілком поділяють цінності національної держави, зокрема досконало володіють українською мовою, знають історію та культуру. Тільки відбір на держслужбу за вищезгаданими і професійною ознаками забезпечить відсутність напружень в українському поліетнічному суспільстві. Також слід негайно припинити практику зовнішніх державних запозичень і практику залучення іноземців на керівні посади, принаймні – на певний період, доки Україна не досягне незворотного успіху. Адже нема сумніву в тому, що успішні іноземні управлінці, залучені до реформування у нас, цілком щиро хочуть позитивно перетворювати нашу державу. Вдячність їм за це і висока повага. Однак, їх реформи мають, на жаль, зворотній характер – у кращому випадку все повернеться назад після відходу їх авторів. Такий досвід у світі відомий. Адже людина, яка сформована за кордоном, закономірно не здатна відчути і врахувати часто не видимі національні особливості. А людина, яка сформувалася в умовах українського суспільства, на це здатна. Тільки такі люди мають приймати рішення. А іноземний досвід, безумовно, враховувати треба. Але для цього слід ефективно використовувати, наприклад, інститут іноземних радників.

По-четверте, у контексті формування монолітної української незалежної держави, можливо, варто із залученням зовнішніх партнерів, організувати переселення бажаючих в інші країни, наприклад подібно до того, як це було організовано останнього разу в західній Галичині у 1945–1947 роках.

По-п’яте, у контексті підтримки України, суттєво активізувати інформаційно-роз’яснювальну роботу в демократичних державах (здебільшого в ЄС, США і Канаді) за рахунок згортання діяльності в інших місцях. Адже ж ми визначилися з тим, що наше майбутнє з демократичними цінностями – отже, логічно сконцентрувати основні зусилля на цьому напрямку. А відхід від СРСР означає й відхід від політичної держави до національної, якою була і має бути Україна.

Якщо згаданих чи інших дієвих заходів не буде терміново вжито, то, на жаль, ми станемо свідками руйнації України в її теперішніх межах.

Виходить так, що розбудовувати Українську державу треба заново. Треба ніби повернутися в початок незалежності, виправити помилки і врахувати ті багаточисельні напрацювання багатьох поколінь українських державників, які, на жаль, були проігноровані.

 

Слава Україні!

8 січня 2016 м.Київ

Tagged , , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *