Врятувати українську освіту і науку

богдан соколовськийБогдан Соколовський

 Світовий досвід показує, що існування будь-якої незалежної, самостійної держави визначається її незалежною фінансово-банківською системою та енергетичною незалежністю. Всі інші галузі, в т.ч. правоохоронні, можна розвивати, започатковувати, скорочувати, ліквідовувати тощо – в залежності від бачення і потреб держави.

А розвиток будь-якої держави визначається здебільшого рівнем національних освітньої, наукової, науково-технічної і науково-технологічної галузей.

Держави, які задля свого розвитку впроваджували зарубіжні досягнення і не розвивали своїх освіти і науки, з часом сповільнювалися або й зникали. Таких прикладів було багато. Зокрема,  у 20-му столітті – низка азійських країн.

Деякі успішні країни, переживаючи період стагнації, не мали змоги розвивати своїх і науки, і освіти одночасно, але, в рамках стратегічного підходу, успішно використовували зарубіжні можливості. Підтримуючи належний рівень окремих із згаданих галузей (як правило – фундаментальної науки і всього, що з цим пов’язано), часто вони формували привабливі умови для імпорту «високих» технологій і підготовлених фахівців тощо. Також, з цією метою, вони забезпечували своїм громадянам умови для навчання та набуття відповідного досвіду за кордоном і подальшого повернення на батьківщину для вигідної реалізації набутих знань. Яскравими прикладами такого підходу є Китай і В’єтнам тощо.

Система освітянської галузі в імперіях, до яких належали наші терени, зокрема в СРСР, вважалася однією з кращих у світі. Часто це могло бути за рахунок акцентування на точних науках і «приниження» гуманітарних дисциплін, які певною мірою пов’язувалися з офіційною ідеологією.

Наприклад, освіта української нації характеризувалася високим рівнем точних дисциплін за рахунок «специфічного» підходу до гуманітарних наук. Зокрема, це пережили ті люди, хто здобував  освіту в часи радянської окупації України, коли, наприклад, з офіційної історії були вилучені правдиві українські факти.

У незалежній Україні освіта постала здебільшого як спадщина СРСР. За останні 25 років вона і «українізувалась», і одночасно модифікувалася шляхом адаптації негативних явищ, які мали місце у нашій новітній історії, зокрема – в освіті адаптувалася корупція. Часто негативи ми пов’язували з іменем міністра. Це так. Але не тільки це є основною причиною стагнації української освіти. Тут треба відзначити, що за згаданий період лише відносно короткий час Міністерство освіти України очолював українофоб. Всі інші міністри української освіти були українофілами – правда  з різним баченням розвитку нашої освітянської галузі. Однак, завжди її характерною ознакою, серед іншого, було недостатнє фінансування тощо.

Цього року, аналізуючи державний і місцеві бюджети України на 2017 рік, важко зробити об’єктивні висновки щодо покращення чи погіршення фінансування освіти. І це не дивлячись на надзусилля теперішнього і попереднього керівництва МОН України.

На початку відновлення української державності в 90-х роках минулого століття дотепер, на жаль, система освіти незалежної держави Україна не була змінена на свою, а по суті залишилась такою, яка була вигідна імперії.

Узагальнюючи, варто наголосити, що система української освіти має бути змінена відповідно до потреб нашої держави – подобається це комусь чи ні. Це навіть не можна назвати реформою, оскільки йдеться про обов’язкову основу розвитку держави. І проробити її у повному обсязі, включаючи найдрібніші деталі, має відповідна стратегічна група, до складу якої мають входити і політики – державники, і представники всіх регіонів України з практичним досвідом роботи в освіті тощо. Тут варто підкреслити, що це перетворення робитиметься не рік-два, а набагато довше. Довше навіть, як президентський термін.

Подібне можна сказати і про науку. Тут варто відзначити, що українські науковці та інженери прямо й опосередковано робили значні внески у розвиток згаданих галузей в імперіях, до яких ми належали.

У цьому контексті, найлегше аналізувати ситуацію в останній – радянській імперії, коли наука, науково-технічна і науково-технологічна галузі розвивалися з акцентом на військовій компонентах.

Радянська наука, науково-технічна і науково-технологічна галузі визначали військову потужність СРСР. Але інші напрямки, зокрема невійськові потреби громадян, здебільшого не бралися до уваги. Зокрема, в СРСР вироблялися чи не найкращі у світі ракети, але майже не випускалися досконалі товари широкого вжитку, наприклад – телевізори чи магнітофони.

Однією з її особливостей було роз’єднання академічної науки і вищої школи. Зараз важко об’єктивно визначити причини такого розділення – надійних першоджерел нема або вони недоступні. Але варто зауважити, що за рахунок згаданого розділення де-факто існував дуже «ефективний» ще один «фільтр» для талантів, яким часто користувалася влада – не всіх, кого вища школа виявила успішними, допускали радянську науку, тобто – у систему АН СРСР.

Тут варто зауважити, що за час української дійсності, нерідко виходило так, що українські наука, науково-технічна і науково-технологічна галузі показували найвищі світові досягнення, які не були потрібними нашій державі.

На жаль, важливо наголосити, що українські наука, науково-технічна і науково-технологічна галузі як були в 1991-му «осколками» колишньої країни СРСР, так ними залишились і тепер – по суті нічого не змінилося.

Іншими словами: українська наука за своєю суттю і тепер залишається «осколком» радянської системи. Зокрема, практично незмінними залишились її кадрова політика, організаційна система тощо. Теми досліджень часто виявляються «дуже цікавими» для наукових наукових закладів чи окремих вчених та інженерів  і є майже не потрібними нашій державі. Кількість реальних науковців у владі невпинно зменшується, що є однією з причин неефективної для держави постановки задач для науки, їх використання, врахування і т.д. При цьому, нема жодного сумніву щодо талантів та здобутків нині активних українських науковців, інженерів, технологів, техніків і т.д. Просто вони щораз, то менше впливають на прийняття державних рішень, оскільки наша держава здебільшого не виставляє нових вимог до науки, а науковці залишаються прихильниками тієї системи, до якої привчені замолоду. В той час, як історія свідчить, що лише та держава має перспективу, у владі якої оптимально представлені, оцінені та впливають науковці. В противному разі, держава, де знецінена власна наука, приречена. Так відбувалося, наприклад, з СРСР, де за 20–25 років перед його розпадом, з влади «вимивалися» справжні науковці, оскільки все частіше таких визначали і призначали на посади насправді у парткомах, а не за реальні досягнення.

Словом: українські наукова, науково-технічна і науково-технологічна галузі розвиваються самі по собі, а держава – сама по собі. Все це сприяє, серед іншого, тому, що з української науки «вимиваються» молоді талановиті кадри, які часто знаходять себе за кордоном. А середній вік науковців, як випливає з недавнього інтерв’ю академіка Б.Є.Патона, зростає.

Одним з ключових є питання фінансування української національної науки і техніки. Щиро переймаючись проблемами національної науки, на початку відновлення української незалежності, Верховна Рада України одним з перших, 13 грудня 1991 року прийняла закон N1977–XII про наукову і науково-технічну діяльність, який визначав, що лише з державного бюджету українська наука має фінансуватися в обсязі не менше 1.7% ВВП. Цим законом особливо переймалися і раділи у зв’язку з його прийняттям тодішні народні депутати І.Р.Юхновський і П.С.Кислий. Варто зауважити, що в частині фінансування цей закон не виконувався з часу його прийняття і дотепер – наука фінансувалася державним бюджетом максимум 0.3% ВВП на рік. Пізніше згаданий обсяг державного фінансування було підтверджено також п.2 статті 48 Закону України 848–VIII від 26.11.2015. Але і цей закон, як і закон 1991 року, в частині фінансування науки і науково-технічної діяльності України не виконується. ЗАКОН НЕ ВИКОНУЄТЬСЯ і винних нема! Такого не могло би бути ніде у розвинутих країнах, зокрема, – в Німеччині, чи Польщі.

Подібних запитань щодо функціонування і розвитку згаданих українських галузей є багато. Підсумовуючи сказане, варто визнати, що українські освітянська, наукова, науково-технічна і науково-технологічна галузі перебувають у катастрофічному стані. Це незаперечний факт і зараз насамперед важливо вживати заходів з метою виправлення ситуації. Крім цього, треба з’ясувати чому і чия «заслуга» у тому, що ми опинилися в такій ситуації – принаймні, аби не допускати далі таких помилок, хоча цим катастрофу не виправити. Інакше ми фактично визнаємо і погоджуємося з тим, що хтось, використовуючи вже очевидні методи, руйнує нашу державу.

Отже, в рамках забезпечення розвитку держави освіту і науку,  серед кількох інших, треба негайно визнавати пріоритетними в Україні і приділяти їм особливу увагу.

Насамперед, слід би керуватися, зокрема, наступним:

  • – Строго дотримуватися законодавства України в галузях освіти і науково-технічної діяльності;
  • – Посада працівника початкової та середньої має бути престижною, включаючи зарплату. Не можна миритися з тим, що зарплата вчителя є нижчою середньої в Україні;
  • – Те саме, з точки зору заробітної плати і всіх соціальних умов, стосується і працівників вищої школи;
  • – Створити умови для навчання, здобуття досвіду за кордоном і впровадження його в Україні;
  • – Очевидно, що варто поєднати освіту і науку. У цьому контексті є значний позитив: МОН, а не як раніше Міносвіти, Мінвуз, ДКНТ тощо. Можливо, нам би вартувало запровадити іноземний досвід з врахуванням місцевих особливостей;
  • – Змінити кадрову політику у системі вищої освіти і науки під потреби нашої незалежної держави;
  • – Створити привабливі умови для посилення впливу науковців на прийняття державних рішень;
  • – Запровадити практику надання державних завдань у галузі науки, техніки і технологій.

Очевидно, зазначені перетворення вимагають додаткового немалого фінансування. Його не можна виділяти за рахунок перерозподілу і так скромних фінансів, виділених для інших галузей. Можливо, для вирішення цього та інших пріоритетних проблем варто вивчити і скористатися (де це можливо) досвідом НРУ на початку 90-х років минулого століття по припиненню контрабанди, яка, як правило, пов’язана з тіньовою економікою. Іншими словами: дофінансовувати освіту, науку та інші пріоритети до норм, передбачених законодавством, наразі варто за рахунок детінізації економіки. Таким чином досягається щонайменше дві цілі: і детінізація економіки, і фінансування пріоритетних галузей. Після того, як вичерпається цей ресурс, слід би керуватися таким підходом до згаданих галузей за рахунок державного бюджету.

Найпростіше все згадане про українську національну освіту і науку робити в рамках повного перезаснування нашої держави. Але вже зараз невідкладно варто формувати відповідну мережу, куди, крім політиків, мають увійти досвідчені фахівці у сферах початкової і середньої освіти, вищої школи, науки, науки і техніки та науки і технологій. Причому група фахівців даної галузі мають мати право на блокування рішення в цій галузі. Фактично це те, що мало бути зроблене на початку відновлення української незалежності, але з якихось причин не було зроблене.

Tagged , , , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *