Богдан Соколовський
Про газ уже всім надоїло, принаймні поки відносно тепло. Про дві держави в одній Україні газета вже писала. Про згубність зовнішніх боргів – також. На все це й ін. є пояснення з українського боку і т.д. А ось про нову українську кризу, яка чомусь асоціюється з міністром А.Абромвачусом, зрозумілого українського пояснення нема.
Згаданий міністр фактично спровокував чи то чергову урядову, чи парламентську, чи чергову політичну кризу в Україні. Завдано сильного удару по Верховній Раді України, по уряду і по Президенту України. Тобто, – по всій владі. А насправді – по Україні. Загострилися питання подальшої долі всіх структур керівництва державою, насамперед уряду і прем’єр-міністра, коаліції, Верховної Ради України тощо. У багатьох аспектах – заслужено.
Однак, відверто-кажучи, невідомо чи могли б бути якісь кращі від названих інституцій влади за тих обставин, які склалися в нашій державі. З іншого боку, цілої низки законних вимог, наприклад дат подання бюджетних законопроектів, можна було б дотримуватись. Адже ми маємо жити не, «як раніше», а «по-новому», насамперед – по закону.
Може згаданий міністр правий, може не правий – байдуже, це об’єктивно ніколи не буде встановлено. Але те, що у нашій державі нема ладу – зрозуміло. Україна черговий раз негативно прозвучала у всьому світі. І винні в цьому насамперед ми самі – українські громадяни – як би ми не шукали іноземних розробок. Адже Абромавічус і Саакашвілі, треба думати, вчиняють з розпачу, оскільки бачать як глибоко вражена Україна, зокрема, – кризою корупції, яку їм не вдається подолати.
Окреме питання, що цього разу український негатив асоціюється з Литвою і з Грузією – якраз дві нації, які найбільше розуміють і підтримують українську націю.
З одного боку і литовець, і грузин, заявляючи про корупцію у вищих ешелонах влади, поступили чесно і щиро. З іншого – ми ж самі спочатку «тримали дулю в кишені» і не хотіли «забруднювати свої руки» тощо. Але, в цілому, те, що власне грузин і литовець асоціюються з проблемами України – дуже цікаво і наштовхує на певні роздуми.
На самому початку ми надали громадянство всім, хто проживав в УРСР у 1991-му році з усіма наслідками, включаючи право обирати і бути обраним. Цього, наприклад, не зробили у Балтійських країнах – всім, хто не пов’язував себе з державністю, дали лише дозвіл на ПМЖ. Зокрема, – без права обирати та бути обраним.
Мовчали і мовчимо, коли у 90-х роках минулого століття відбувалася дика приватизація української економіки.
Ми принижували власну мову, сором’язливо погоджуючись з використанням (хай навіть поза законом) «общеизвестного». Втішаємося тим, що мовою окупанта можна любити Україну не гірше, ніж українською.
Мовчазно спостерігали за тим, як в Україні відбувалась «олігархізація» політичних партій.
Далі, дивуючи весь світ, ми ігнорували власних людей, власні напрацювання. Визнавали «чуже», навіть комуністичне кращим за «своє». Ретельно дотримувалися принципу «нет бога в отечестве своем». А потім начебто дивувалися звідки взялася загальновідома фраза «це не наше весілля» і відповідна позиція – так, ніби її автор перед тим не говорив з тисячами з нас, ніби не ми висловлювали сумнів щодо власної спроможності.
Пізніше ми обирали не тих, хто думає по-українськи, а тих, хто гарно обіцяє.
Запрошували (чи підтримували) іноземців, «коронували» їх до влади, пов’язали з ними великі надії тощо.
Не реагували на приниження української нації.
Не звертали уваги на реакцію світу – всюди нас сприймали як тих, хто не здатен керувати власною державою.
До цих пір ми не зрозуміли і не розуміємо, що в демократичних країнах влада висловлює думки і настрої народу, а не навпаки. Тоді як в авторитарних – народ слухається вказівок влади. Яскравий цьому приклад – очікування результатів референдуму в Голландії, які, мабуть, покажуть як і що ми пояснюємо цьому народу.
Самі ж сприяли тому, аби весь світ знав, «що нам погано», «хіба що нам іноземці допоможуть», «яка у нас корупція!» тощо – і нічого не робили, щоб це побороти. Так ніби в інших країнах всього цього нема. Є! Але там це поборюють дуже ефективно. А ми багато говоримо про боротьбу і хочемо, щоб хтось нам навів порядок. А так не буває.
Все це тепер, у 2016-му, дуже подібно до того, що відбулося після «Помаранчевої революції»: тоді також більшість розійшлися з Майдану з надією, що В.Ющенко має все зробити. Мабуть були переконані (мабуть підсвідомо) в тому, він має кожному позамітати хату, а «ми самі ще поживемо трошки за старими звичками».
Тепер також відбувається подібно: «хай вони зроблять і нам забезпечать».
Різниця лише в тому, що тоді, у 2005–2009, було протистояння прем’єр-міністра з президентом (а насправді з Україною), яке потім переросло у поборювання України рукам українців. І західні країни чомусь промовчали. Жоден їх посол не зробив заяви, не то, що 10 разом.
Тепер же Україну почали поборювати (може навіть і несвідомо) ті, хто формувався в неукраїнських умовах. Очевидно, що невдовзі будуть залучені до цього народні маси.
Таке враження, що методика та сама, але коло залучених осіб ширше – тобто механізм досягнення мети трохи інший.
Все це схоже на те, що поборюється українська Україна.
При якнайвищій повазі до залучених у владу іноземців і тих, хто сформувався в неукраїнських умовах, треба врахувати, що вони об’єктивно не можуть відчувати всіх ньюансів українського буття. А значить не можуть приймати державних рішень, особливо в перехідний період – у якому тепер перебуває наша держава. Саме тому жодна з поважаючих себе націй не залучала іноземців до управління, в т.ч. найбільш талановитих українців. Неповажаючі себе нації запрошували. Про спадщину запрошених іноземних управлінців можна робити висновки на прикладі колишньої Росії, якою колись керувала Катерина ІІ і запам’яталася хіба що розпустою.
З іншого боку, досвід і щирість іноземців дуже корисні для нас. Тобто, вони можуть і мають радити тим українцям, хто уповноважений приймати рішення. А останніх слід переобирати (перепризначати) до тих пір, поки не прийдуть нормальні.
Яскравим прикладом того, як ми вміємо ігнорувати «своє» і возвеличувати «чуже» є сучасна поліція.
Звичайно, ми тепер маємо чим пишатися в особі національної поліції. Водночас, до неї є низка питань, зокрема щодо професійності, яка проявилася, зокрема, під час смертельного поранення пасажира БМВ в Києві вночі 7-го лютого ц.р. Але за будь-яких обставин варто зауважити, що становлення нової структури потребує часу. А за 7–8 місяців професіоналізм не набувається.
Українські державники задумувались над формуванням такого правоохоронного органу ще на початку відновлення незалежності в 1991-му році. При цьому вони не залишали без уваги тих напрацювань, які були зроблені попередніми поколіннями. На практиці була запроваджена «муніципальна варта» у Львові, яка дуже подібна на теперішню патрульну поліцію. Вже тоді оцінювалося, що лише через 2–3 роки новий правоохоронний орган набуде задовільної кваліфікації і зможе замінити існуючий. Мабуть за такий час і відбудеться становлення сучасної поліції. Виходить, що ще на початку відновлення незалежності активними українцями був правильно оцінений час формування нової поліції, не кажучи про все інше. Але ми, на жаль, цей свій проект проігнорували. Натомість впроваджуємо іноземний досвід та фахівців – з помилками і їх виправленнями, які мали місце у 90-х. Цей досвід частково викладено на папері в аналах кількох партій, які постали з НРУ. Водночас, є люди, які безпосередньо брали участь у творенні муніципальної варти і які могли би поділитися досвідом. На жаль, їх ніхто не запитав, оскільки, мабуть, «чуже» привабливіше.
Так само доцільно згадати про роздуми українських державників про зайнятість населення, що зараз особливо актуально. Тоді, в кінці 80-х – початку 90-х, вважалося, що скорочувати людей (відповідно, посади) можна лише тоді, коли відкриті привабливі нові робочі місця. Забезпечувати та відповідати за це має влада. Тепер же скороченням пишаються і не думають про тих людей, які опиняються «на вулиці». А щоб максимально забезпечувати своїми виробами нашу державу, розроблялися проекти відкриття нових виробництв за рахунок скорочення існуючих виробництв і зменшення імпорту (який часто є контрабандою). У такий спосіб, окрім самозабезпечення, держава мала б сприяти становленню малого і середнього бізнесу. Якщо ж скорочувати посади і людей так, як це робиться тепер, то поповнюватимуться лави антидержавних (антиукраїнських) сил. На жаль, це, як і багато іншого, було також проігнороване. А тепер ми маємо велике безробіття і, відповідно, напруження у суспільстві.
Таких прикладів можна назвати сотні і тисячі. Але, як завжди, виникає ключове питання: «що робити»? Відповідь проста: не вперше Україну спіткала криза. То ж і цього разу мусимо пережити. При цьому важливо пам’ятати: це, з одного боку, ускладнено російською агресією. З іншого – спрощено тим, що виключено значну частину антиукраїнського електорату на випадок дострокових виборів.
Фактично треба майже все, що стосується відновлення незалежної України, розпочинати спочатку. З одного боку, тепер легше, бо маємо свою державу. З іншого – важче. Зокрема тому, що переживаємо чергову агресію Росії. Але, за всіх обставин, мусимо боротися, пам’ятаючи, що держава твориться не одним поколінням і ми не перші, але й не останні.
По-перше, ВРУ в пріоритетному порядку має ухвалити нове виборче законодавсто – на всякий випадок і відмовитися від зовнішніх запозичень за рахунок вивільнення власних ресурсів. Крім цього, негайно «деолігархізувати» українські партії, насамперед законодавчо заборонити неконтрольоване фінансування партій, зокрема заборонити всяку політичну рекламу.
По-друге, в рамках припинення військової агресії Росії в Криму і на Донбасі, публічно, за участю насамперед гарантів по Будапештському меморандуму, запропонувати і навіть зобов’язати РФ прийняти і поселити в себе всіх, хто бажає переїхати з України в РФ, мотивуючи це тим, що Москва декларує турботу про своїх людей – то ж Україна позитивно сприймає цю турботу. У випадку незгоди РФ, поширити цей компромат на Кремль і пояснити його агресивні наміри за кордоном, використовуючи конкретний приклад. Далі, просити у світі безповоротної допомоги і негайно позбавити потенційних виселенців прав обирати і бути обраним тощо.
По-третє, невідкладно сформувати дієвий, патріотичний. український уряд з громадян України, які формувалися в українських реаліях, – безвідносно до позиції інших гілок влади. В разі ускладнень з ВРУ, сформувати уряд з виконуючих обов’язки. Якщо ж доведеться робити дострокові вибори – проблем нема. Світ знає країни, де в певний період вибори відбувалися кожного року – наприклад, в Італії. Тим більше, не буде проблем і в нас під час російської агресії, якщо буде заборонена зовнішня реклама і прозоре фінансування партій. Було б доцільно також законодавчо заборонити переходи: з депутатів у виконавчу владу і навпаки.
По-четветрте, відмовитися від залучення до влади іноземців та осіб, що формувалися в неукраїнських умовах. Всі вони можуть і мають бути залучені до української влади як радники.
По-п’яте, схвалити оптимальний адміністративно-територіальний устрій України і на цій основі добре підготувати та провести повне перезавантаження влади – скоріш за все через Установчі збори; негайно провести повну інвентаризацію наших можливостей і наших потреб, а тоді, на цій основі, створювати та розвивати нову структуру української економіки.
Безумовно, та влада, яка зробить згадане або не менш ефективне щось інше позбудеться, на жаль, власного рейтингу (наприклад, – як Бальцерович у Польщі), але увійде назавжди позитивно в українську історію. Без цього ми ніколи не позбудемося колоніальних ознак.
Наближається час «ч», коли прем’єр-міністр України і весь уряд звітуватимуть перед Верховною Радою України за свою роботу. З цього приводу все частіше лунають прогнози щодо відставки всього уряду на чолі з прем’єр-міністром. Правда, ніхто не відважився спрогнозувати хто би був кращим за умов останніх двох років.
У зв’язку з можливою відставкою, поширюються багато думок і сценаріїв, більшість з яких спрямовані на збереження чинного уряду і прем’єра з заміною окремих міністрів. Однак, дві з них можна виділити як ключові:
По-перше, йдеться про можливу відставку нинішнього прем’єра, а значить і про його можливого наступника. Очолює «список» можливих наступників М.Саакашвілі.
По-друге, активно поширюється думка, що під час агресії не можна проводити дострокові парламентські вибори, а значить не можна не мати коаліції у ВРУ – в разі виходу з коаліції однієї з політичних сил.
Без сумніву, М.Саакашвілі заслужено має дуже високий авторитет і повагу в Україні, чи не найвищий з усіх політиків. Але, заради справедливості, також варто відзначити, що він не формувався в українських реаліях, не має нашої ментальності, а значить об’єктивно не може відчувати всіх нюансів українського суспільства. У будь-який зручний момент він може повернутися в рідну йому Грузію. І це нормально, додатково заслуговує поваги. Призначення його прем’єр-міністром України може зіграти «вовчу послугу» і для самого М.Саакашвілі, і для Української держави. Крім цього, призначення прем’єром нашої держави представника – не вихідця з України лише підтвердить світовій спільноті меншовартісність нашої нації – мовляв: «українці не здатні керувати власною державою», що століттями нам і всьому світу нав’язується. В той час, як у нас є не менш талановиті, знаючі державники з досвідом управління, наприклад, Володимир Лановий, чи Богдан Данилишин, чи Олександр Шлапак, чи багато інших, які могли би бути успішним українським прем’єр-міністром України. А для врахування іноземного досвіду – його радниками могли б бути будь-які іноземці.
Загрозливою і навіть небезпечною є думка щодо неможливості дострокових виборів в умовах агресії – в разі виходу з коаліції фракцій. Цю думку можна сприймати як «підготовку» суспільства до творення «ширки». Тут варто наголосити, що вибори є найкращим способом волевиявлення народу – єдиного носія влади. Відомо, наприклад, що після ІІ Світової війни в Італії вибори відбувалися кожного року – доки не обрали прийнятних представників народу. А чим ми гірші? Тут важливо, щоб Верховна Рада України негайно ухвалила нове виборче законодавство, яке б, зокрема, мінімізувало вплив російської агресії.
Слава Україні!
10–11 лютого 2016, м.Київ
