Чи буде розблокування вул.Грушевського та звільнення КМДА тощо фактором, який наблизить Україну до розв’язання політичної кризи і припинення національно-визвольної боротьби українців? Чи ведуть (чи можуть призвести) ці дії з боку революціонерів, у відповідь на звільнення заручників, до трансформації режиму, зміни системи та суті влади в Україні? Такі питання, переконаний, сьогодні ставлять перед собою не лише тисячі повстанців на Майдані, але й мільйони громадян по усій країні. Відповідь є очевидною і однозначною – ні. І базується вона, перш за все, у характері самого режиму зокрема та у сутності українського політикуму взагалі.
Сам факт застосування практики заручництва з боку влади засвідчує неспростовне – режим Януковича застосовує терористичну практику, а отже є терористичним. Абсолютна більшість країн світу не веде перемовин з терористами – їх знищують, а якщо й застосовують переговорний процес, то лише з однією метою – задя того, аби зберегти життя заручників й примусити терористів здатися.
Тож, вважаю, що нинішнє перемир’я задля звільнення заручників є виправданим лише частково й мусить бути тимчасовим принаймні через кілька причин. Вони не зупиняться, вони брехатимуть, вони сіятимуть терор і страх. Терористи, якщо їх не ув’язнити чи не знищити, обов’язково повернуться до своєї практики вбивств, заручництва та шантажу й завжди прикриватимуться високопарними словами.
Тож чи потрібні тактичні тимчасові перемир’я та перемовини? Так. Але з чітким усвідомленням того, з ким ведуться ці перемовини, хто веде ці перемовини, в ім’я чого і з якою метою. Чи потрібно брати участь у політичних процесах? Так. Навіть на війні солдати воюють, командири командують, тактики і стратеги виробляють воєнні плани, а політична складова мусить бути присутньою, аби надати усьому цьому глузд та бачення кінцевої мети (в залежності від характеру війни тієї чи іншої сторони). Адже війна заради самої війни – безглуздя!
Чи є цей режим терористичним? Однозначно! Чи він брехатиме з метою замулення очей світовому співтовариству, хитким громадянам й з метою переформатування й накопичення сил? Безумовно! Чи поновить він, після хиткого перемир’я, наступ, терор, масові репресії, практику заручництва (надто – коли побачить, що вона дає бажані йому результати)! Безсумнівно! І врешті, чи продовжуватимуться приховані та демонстративні убивства? Хтілося б вірити, що – ні, але тверезий аналіз попередніх методів дій режиму та його психічного стану й потворної сутності схиляє до невтішного висновку – так! Зрештою тиранія живлиться катуваннями, терором, знущаннями, садизмом та рецидивно-хронічнім тяжінням до смакування з насадження суцільного страху та безкінечного конання своїх жертв. Надто – у п’янкій компанії подібних же тиранів й диктаторів та в оточенні підлабузників, що тремтять щомиті й потаємно ненавидять тирана водночас. І він це знає, і це п’янить його ще більше.
Змінити таке становище, не допустити відданя у заручництво й на заклання всього народу, не можливо поступками чи прямолінійними тупим впертям та повторення одноманітних ударів. Режим теж вчиться на своїх помилках і теж вивчає свого супротивника. Він потворний і підступний, але не дурний!
Тож єдиний вихід у боротьбі з тиранією та диктатурою її хунти – не досягнення її трансформації у щось людиноподібне (позаяк то в принципі неможливе, надто, коли потвора вже скуштувала смак крові й перший приступ оскаженіння, позаяк то стане роковим самообманом і самоприреченням), єдиний вихід – беззастережне покарання та знищення.
Остаточна, безкомпромісова і всебічна перемога – єдиноможливі мета і завдання української революції та національно-визвольної боротьби українського народу!
15 лютого 2014 р.
© Гай-Нижник П.П.
