Вплив консервативних ідей В.Липинського на сучасні вітчизняні державотворчі концепції.

Чупрій Леонід

Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо.

   В’ячеслав Липинський

“Листи до братів хліборобів”

На сучасному етапі становлення суверенної демократичної України, одним з головних завдань є визначення орієнтирів державного будівництва, а відповідно  зростає необхідність вивчення й критичного осмислення історичної та науково-історичної спадщини українськи діячів початку XX століття. Виходячи з цього погляду всебічний аналіз  історико-політологічних поглядів В.Липинського та інших діячів українського консерватизму  видається нам особливо актуальним.  Серед дослідників, які займаються проблемами консерватизму слід виділити Б.Андрусишина, Р.Васька, П.Вознюка, П. Гай-Нижника,  К.Галушко, А. Зембу, Ю. Терещенка, О. Реєнта, Р.Пирога, Е. Юрченка, Ю. Олійника та інших. Творчість В.Липинського останніми роками  вивчалися такими науковцями, як І.Гирич, Ю.Вільчинський, В.Масненко, В.Смолій , В.Ричка. Політологічна, історіософська та  соціологічна спадщина В.Липинського знайшла  своє відображення у статтях О.Шморгуна, В.Потульницького, В.Бурлачка, С.Приходька, Є.Пизюра, І.Гошуляка, Ф.Турченка, Н.Заліської  та інших.

Якщо говорити про течії українського консерватизму на  початку XX століттято потрібно виділити три основні напрями: поміркований, традиційний і радикальний.

Одним з найвизначніших представників традиційного напряму українського консерватизму був В. Липинський. Саме його ідеї є основоположними при формуванні сучасної консервативної концепції.

Консерватизм, за Липинським, це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати  в майбутньому носіями української державної влади: “Шлях до повної, а не  однобокої – Української нації веде через відродження українського  консерватизму. Зміцнююча консерватизм монархічна форма організації і  поповнення ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами з-поміж  українства – це основа цього відродження.”

В.Липинський досить багато розмірковував про консолідацію української нації. Він вважав, що українську націю можна найкраще об’єднати на грунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціального статусу, віросповідання, соціально – культурного рівня. Він вважав, що Україна має стати спільною батьківщиною  для всіх своїх громадян. Почуття любові до рідного краю – української землі як органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв’язку людей, що зветься нацією. Заклики ж до соціально – класової або національної диференціації – явище вкрай руйнівницьке, що призведе лише до взаємної ненависті і зрештою впаде божою карою на самих українців, “нищачи будь – які державницькі творення і намагання українського народу”. Територіальний чинник грає в аристократії значно більшу роль, ніж національний. З цього державного чинника Липинський виводить і поняття патріотизму як “свідомості своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”.

Липинський зауважує, що брак територіального патріотизму, який  торкається також і чуженаціональних елементів, що заселяють Україну,  завжди був деструктивним чинником українського державотворення:  “Патріотів українських і українського патріотизму історія наша з винятком одиниць і епізодів не знає”. З визначення територіального  патріотизму він виводить своє розуміння української нації: “Українцем є  всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалеження української колонії приносить все найкраще, що є в ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов”. І далі: “Нація – це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави.” Саме Липинський заклав ідеї, які були використані при формування сучасного концепту української політичної нації.

Липинський активно звертається до суспільних та політичних наук, розмірковуючи над майбутнім української нації. Перед соціологією Липинський ставить кардинальне завдання: «Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежної української держави стала можливою?» Через те Д.Чижевський був не зовсім точним, стверджуючи, що Липинський «дає не лише філософію української політики, а — політики взагалі». Липинський в першу чергу філософ саме «української політики».

Головну увагу Липинський приділяв будівництву національної держави. Згідно з його глибоким  переконанням, без власної держави Україні залишається навіки засудженою  на злиденну вегетацію на грані між національним буттям і небуттям.

Звідси моральний імператив державництва. Українцям слід пам’ятати, що власної держави їм ніхто не подарує – ні ласка сусідів, ні автоматизм суспільних процесів; вони повинні витворити її самі. Бо при тогочасному стані Україна була не лише поневоленою і окупованою, але і “бездержавною”, тобто внутрішньо неготовою до самостійного існування: “Хвороба бездержавності має своє джерело не в причинах зовнішніх, – вона  не травматичного походження, як проблема поневоленості – а викликана причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні “орієнтації”, абсолютно нічого не допоможуть”. Тому державницька політична дія мусить бути спрямована передусім на переборення внутрішніх органічних слабкостей українства. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, “організації” над“орієнтацією”.

Липинський чітко відзначав, що будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що глибоко зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, — пише він, — люди зв’язані органічно поміж собою однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна».  Безумовно, сільськогосподарський виробник-власник зацікавлений в існуванні власної держави, яка забезпечувала б йому стале, ґарантоване володіння земельною власністю. Сьогодні такою соціальною базою може бути  середній клас, який є основою  демократії і політичної стабільності, так  як по своєму способу життя, економічним умовам існування, політичним і духовно-ціннісним орієнтирам його представники не зацікавлені  в радикальних гаслах і екстремістських діях правого  чи лівого толку. Він може поєднати в собі різні верстви суспільства (підприємці, чиновники середнього рівня, інтелігенція, висококваліфіковані робітники,  фермери тощо), що й буде сприяти гомогенізації суспільства.

Основні засади на яких повинно базуватися створення загального соціально однорідного суспільства це:

1)                    Формування потужної правової культури, яка передбачає знання і захист кожними громадянином своїх прав. Обов’язкова рівність всіх перед  законом при створення ефективних механізмів громадянського контролю за дотриманням цієї норми (незалежні ЗМІ, не корумпована судова система);

2)                    Формування почуття громадянськості та патріотизму, що базується на любові до своєї рідної країни та реалізації принципів демократії, свободи, справедливості;

3)                    Формування потужної системи морально-духовних цінностей, заснованих на релігійних  та загальнолюдських цінностях (любов до Бога і ближнього , доброчесність, толерантність, терпимість, милосердя);

4)                    Формування потужної системи сімейних цінностей ( взаємопідтримки, вірності, добродушності, уміння пробачати) так як саме родина є первинною клітинкою суспільства, одним із головних консолідуючих чинників.

Саме це ті базові цінності як є притаманними середньому класу і які в значній мірі сприяють консолідації суспільства. Основні риси середнього класу, які слід виділити це високий рівень освіченості, матеріальна забезпеченість, само ідентифікація, кар’єрний статус. В умовах України саме інтелігенція зможе стати основою середнього класу, так як відповідає більшості цих вимог. Наявність мало чисельного середнього класу в Україні є серйозною проблемою для досягнення соціально- політичної стабільності країни  і є загрозою національній безпеці держави.

Для формування середнього класу в першу чергу потрібно здійснити ряд невідкладних і рішучих змін і насамперед в законодавстві, зокрема належним чином змінити податкову і економічну політику держави, спрямувати її на підтримку малого і середнього бізнесу . Саме формування середнього класу буде сприяти становленню правової держави та розвинутого громадянського суспільства, так як заможні  і освічені його представники , зможуть гідно захищати свої права і позитивно впливати на процеси демократизації держави. Головна цінність середнього класу – це ідеологічна підтримка стабільності демократичних інститутів суспільства і держави, його прагнення і можливість відстоювати свої ідеологічні погляди практично, проявляючи високу громадянську і суспільну активність. Така активність в поєднання з принципом розподілу гілок влади і принципом виборності значної кількості державних посад стає гарантом встановлення і існування правової держави.

   В.Липинський  підтримував концепцію  української держави – монархії і  обґрунтовував необхідність п’яти основних підвалин, на яких ця монархія має засновуватися: 1) аристократія 2) клясократія 3)територіальний патріотизм 4) український консерватизм 5) релігійний етос. Майбутня  українська держава, за Липинським, це – незалежна монархія дідичного  (спадкового) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символом держави. Навколо гетьмана об’єднається вся Україна і його існування дасть можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. Без гетьмана,  здатного примирити конфліктуючі політичні угруповання, кожне з них вважатиме, що володіє єдино вірним рішенням. Поза тим усім керувати має  національна аристократія, під якою Липинський розуміє найкращих людей української політики.  У “Листах до братів – хліборобів” Липинський визначає три основні   ідеї і три методи організації для розв’язання проблем українського  державного будівництва: 1) демократія з республікою 2) охлократія з  диктатурою 3) клясократія з правовою – “законом обмежаною і законом  обмежуючою”- монархією. Класифікація спирається на типи стосунків між “провідною верствою” і “народом”. З теоретичної точки зору усі три типи цілком рівноправні, проте Липинський не приховує, що його особисті  симпатії лежать на боці клясократії.

Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою,  між консерватизмом і прогресом. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної і політичної самодіяльності. Але ця  свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при цьому органи классового  самоврядування користуються автономією у своїх власних сферах; верхні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви.

 Основний стрижень провідної верстви становлять люди породи “войовників –  продуцентів”. У минулому це були хлібороби (як зразок – українське  козацтво), але у модерних умовах цю функцію може виконувати робітничо –  індустріальна аристократія. Липинський окреслює три провідні верстви,   кожна з яких грає відведену роль: еліти (за термінологією Липинського – правляча верства, провідна верства, національна аристократія),   продуценти, інтелігенція. Найважливішу роль має еліта, оскільки сааме  вона є провідником і організатором нації. Кожна верства має власну  еліту, яка функціонує згідно з динамічним принципом постійного  поповнення і циркуляції. Як ми уже відзначали, що саме продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія)  є верствою, що виробляє матеріальні блага і становить основу суспільства.

 Липинський підтримуючи монархію, критикував  демократію,  вважаючи, що  її характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої. Необмежаний демократичний індивідуалізм  послаблює суспільні опори дисципліни і правопорядку. Господарська і інтелектуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. А державна влада стає знаряддям приватних інтересів. Влада фактично перебуває в руках багатіїв – плутократів, але вони залюбки використовують як ширми найманих професійних політиків з інтелігенції. Історичні приклади  демократії в розумінні Липинського: атенська і римська республіки доби занепаду, Франція Третьої Республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина і українські відповідники. У вступі до своєї праці “Релігія і церква в історії України” В.Липинський зазначає : “Я думаю,  що влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами монарха, персоніфікуючого собою цілу націю і цілу Державу – так само, як влада монарха мусить бути обмежена точно означеними політичними правами народу. Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з “народної  любові”.

 Під охлократією Липинський розумів такий суспільно – політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнорідних елементів в одній верстві, яка необмежано панує над громадянством. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи – з декласованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріальної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітній військово – бюрократичний “орден”, “преторіанська гвардія”, “яничари” або як новітня “монопартія”, систему очолює деспотичний монарх – самодержець або вождь – диктатор. Липинський зараховує до охлократичного типу старі східні деспотії, європейський “освічений абсолютизм” XVIII ст., революційні диктатури у Франції, всі режими цезаристично – бонапартистського характеру і модерний фашизм та більшовизм.

Ці три типи чергуються з певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріального добробуту, клясократія вироджується  в демократію, а її гробокопом стає охлократія, у боротьбі з якою наново  гуртується клясократія.

Сучасні консерватори розуміють, що в теперішніх реаліях встановлення монархії в Україні практично неможливе, тому вони переважно виступають за республіканський лад (за винятком окремих монархічних організацій). Базою для сучасного консерватизму продовжує залишатися національна ідея та релігійні, моральні цінності як основа буття нації[2, 231].

І саме релігійним моральним ідеям В. Липинський приділяв значну увагу, вважаючи їх основними консолідуючими чинниками української нації. В цілому В. Липинський значну увагу приділяв ролі релігії,  розмірковуючи  над особливостями взаємин церкви з державою. З погляду своєї клясократичної концепції дослідник негативно оцінював як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади (“цезаропатизм”), так і змагання духовенства за політичне лідерство (клерикалізм). За своєю соціальною  приророю священики складають частину інтелігенції і поділяють недоліки,  притаманні цій верстві. Найкращі відносини між державою і церквою існують тоді, коли кожна з них автономна у своїй сфері і коли наявна координація і співпраця. Значення релігії не може бути зведене до  утилітарних суспільних цілей; проте тільки релігія спроможна пробудити в громадянстві дух самопосвяти і ідеалістичного пориву, що творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва: “тільки ж не та релігія і церква нам в нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільш “національна” і найбільш “українська”… а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі”.

В. Липинський намагався свої ідеї втілити в життя. За значної підтримки монархічної гілки традиційного українського консерватизму і, частково, його радикального напрямку, був встановлений Гетьманський режим, який втілював складний комплекс взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих радикальних, поміркованих і традиційних консервативних ідей та принципів. Відтак, український консерватизм отримав змогу реалізуватися в державно-політичній сфері, відродившись в Гетьманаті – традиційній формі українського державотворення. Але через деякий час Гетьманат  в силу певних причин перестав існувати, не довго протрималася і УНР.

В.Липинський  значну увагу приділив аналізу причини, які призвели до знищення української державності в формі УНР та гетьманщини ,  про що він пише у «Листах до братів-хліборобів». Особлива увага при цьому надається висвітленню ролі української інтеліґенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед — оцінки різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні.

Він підкреслює: «Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку роль, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, — роль посередників між російською державою й українськими народними масами, які всіма силами намагалася опанувати перші прояви національної свідомості» .

В.Липинський з історичним сумом констатує: «Побили ми себе самі. Ідеї, віри, леґенди про одну-єдину, всіх Українців об’єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла»

Для подолання перманентної для України кризи державності В. Липинський пропонує ряд рецептів. Перш за все він радить змінити методи державного будівництва.

«Історія наша,— пише Липинський,— вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху, демагоги по тактиці й кар’єристи по духу… на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу… Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартості не змогли б місце старої вирізаної аристократії зайняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люде всі разом творили руйнуюче тіло, яке на ім’я — демократія»

Тут маємо справу з емоціями послідовного державника стосовно руйнівної діяльності доморощених демократів. І Липинський, і його однодумці робили марні спроби співпрацювати з Центральною Радою, допомагати їй будувати нову Україну. Більше того, В.Липинський вважав найліпшим для нашого народу скористатися в цьому будівництві етнополітичним досвідом справді демократичної країни — США. Застерігаючи від культивування соціалістичних та націоналістичних настроїв у суспільстві, в тих же «Листах» він писав: «Цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу, ми хочемо мати патріотизм — любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціялізм, зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм — зненависть місцевих «Українців» до місцевих «не-Українців»… Тільки тоді, коли державники українські всіх місцевих класів і всіх місцевих націй переможуть агентів, яких метрополії мають на Україні теж у всіх місцевих класах і всіх місцевих націях (також у «нації українській»!) — зможе повстати Держава Українська. І тільки в Українській Державі — тільки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території — може витворитись з них Українська Нація. Так, наприклад, як повстає на наших очах Американська Нація з процесу співжиття різних націй і різних класів на території Сполучених Держав»

Можна сказати, що В.Липинський був демократом настільки, наскільки національна демократія відповідала інтересам побудови незалежної України. Якщо ж взяти до уваги, що гра у демократію призвела до чергового краху державницької ідеї, стане зрозумілим неґативне сприйняття Липинським цієї моделі державного устрою.

В. Липинський вірив у майбутнє України. Він підтримував ідею єднання словянських країн і  утворення у Східній Європі «Спілки трьох Русей». Одначе ця ідея не отримала у нього належної розробки і залишилася малозрозумілою його дослідникам. Як вважає дослідник його творчості Євген Пізюр, спілка трьох народів — російського, українського і білоруського — мала б ґрунтуватися на повній незалежності цих держав і являла б собою різновид політичного блоку. І тут Липинський виходить зі свого аґрарного «консервативного аристократизму», вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки жоден із них не спроможний протистояти ні «номадичному» впливу Сходу (зараз ми сказали б ісламському фундаменталізму), ні домінуванню анонімного фінансового капіталу із Сходу.

В. Липинський  вважав, що Україна подолає всі негаразди, так як  має важливу історичну місію, яка  полягає в тому, щоб стати синтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійських культур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б нову історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор «Листів» називав «українським месіянізмом».

Підсумовуючи основні ідеї українського консерватизму початку XX століття, а особливо творчість В. Липинського, слід відзначити, що вони лягли в основу багатьох сучасних державотворчих концепцій, зокрема концепту української політичної нації, концепту національної еліти. Вони  підкреслюють важливість формування політичної культури та  важливої консолідуючої ролі релігії у суспільному житті країни.

---