Леонід Чупрій
доктор політичних наук,кандидат філософських наук, професор НАУ
На сучасному етапі розвитку українського суспільства актуалізується питання створення і практичної реалізації національної ідеї як концептуального інструменту формування політичної нації. Як відзначає дослідниця М. Пірен: «Національна ідея покликана консолідувати українську політичну націю не як єдина надпартійна ідеологія і не шляхом державного примусу, а як спільна платформа всіх тих політичних, громадських, культурних сил, що визнають основні конституційні засади нашого національного буття[1, с.190]. В. Липинський також зазначав, що національна ідея – це ідея побудови держави і тому вона є об’єднуючим чинником у суспільстві. Відсутність національної ідеї є один з головних викликів цілісності та єдності держави, її національній безпеці.
Національна ідея – своєрідний дороговказ для нації. Вона повинна відповісти на основоположні питання: задля чого існує нація, яка її стратегічна мета, як вона реалізує себе в оточенні інших спільнот? І. Франко вказував на важливість формування ідеалів, що лежать в основі національної ідеї: «Усякий ідеал – це синтез бажань, потреб і змагань… Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях… Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна» [2, с. 106].
Але актуалізуючи питання формування національної ідеї, ми повинні чітко усвідомлювати всю складність і неоднозначність даного завдання, так як її формулювання передбачає вироблення чіткого методологічного апарату, грунтовного вивчення історичних етапів державотворення, глибокого і системного аналізу суспільно-політичної ситуації, створення потужного інтелектуального дискурсу з залученням громадськості та експертів з різних галузей суспільного життя. Так змішування в даному дискурсі аналітичних і синтетичних підходів унеможливлює формування єдиної методології. Знову ж таки не можна визначати сутність національної ідеї виходячи тільки з позицій ідеалістів чи прагматиків, економістів чи гуманітаріїв, політиків чи аналітиків, використовуючи тільки експертні розробки чи романтичні рефлексії. Крім того потрібно зважати на сучасні українські реалії, так як в умовах складної економічної ситуації в країні, посилення корупційних явищ, погіршення рівня життя значної частини населення, питання формування національної ідеї для більшості громадян є не на часі. Але від цього важливість формування національної ідеї не зменшується. Відтак актуалізується питання щодо дослідження загального семантичного поля, в межах якого робляться спроби щодо формулювання національної ідеї.
Українські дослідники по різному розуміють сутність української національної ідеї. Прихильники історико-культурологічного підходу акцентують увагу на питаннях історичної пам’яті та особливостях формування національної культури. Так О. Майборода вважає, що національна ідея має являти собою тріаду з національного історичного „міфу” (не плутати з історичними вигадками та фальсифікаціями), уявлень про національні інтереси та з національного ідеалу[4]. Інша дослідниця В. Піскун зазначає, що українська національна ідея має два виміри – філософсько-концептуальний як узагальнення досвіду українського народу та буттєвий вимір української національної ідейності. Дослідниця переконана, що сучасна українська ідея базується на двох протилежних типах культури, що грунтуються на двох типах власності – на притаманному українцям землеробському типу культури та на торговельно-накопичувальному, не властивому українському світогляду, застосування якого призводить до катастрофічних наслідків.
Інші дослідники акцентують увагу на модернізаційних і політико-управлінських аспектах. Так на думку В. Піскун важливим аспектом формування і реалізації національної ідеї є модернізація і як необхідну умову «української перспективи» визначає три напрями модернізації (економічний, політичний та структурно-управлінський) [5]. Цю думку підтримує і відома дослідниця Л. Івшина, яка зазначає, що націона́льна іде́я – це ідентичність і модернізація. Саме національна ідея повинна дати відповідь на основоположне для кожного запитання: хто я, громадянин України XXI століття: українець, слов’янин, православний, європеєць. І самоідентифікація дає можливість усвідомити себе частинкою єдиної спільноти – української політичної нації [5].
В цьому контексті національна ідея пов’язана з національною культурою, як сферою її практичного втілення. Тому змістовне наповнення національної ідеї має відбуватися з урахуванням національних культурних традицій українців.
Дослідники ще одного підходу акцентують увагу на важливості формування певного типу культури – сукупностей цінностей, ідеалів, норм. Так зокрема О. Костенко, вважає що національна ідея це соціальна – тобто політична, економічна, правова, моральна культура громадян [6, с. 121]. Він зазначає, що суспільне життя людей є проявом їхньої волі й свідомості. І якими є уявлення та культура людей такими є й прагнення та сподівання, що й лежать в основі національної ідеї. Дослідниця С. Барматова в першу чергу пов’язує національну ідею з політичною культурою, яка, на її думку формується на державному рівні. Вона вважає, що політична культура, а точніше джерела її виникнення, не можуть знаходитися в громадянському суспільстві, а отже це приводить до певної дилеми, так як побудова громадянського суспільства автоматично нівелює національну ідею як механізм консолідації суспільства. Не можна згодитися з цією точкою зору, так як у формуванні політичної культури приймають участь не тільки органи влади, а й громадські об’єднання, а отже у формуванні національної ідеї повинна приймати участь і держава і громадянське суспільство.
Ряд дослідників пов’язують розуміння національної ідеї з соціально-економічними чинниками. Зокрема О. Кужіль зазначає, що добробут українського народу і кожного його громадянина, незалежно від етнічного походження, – це саме та універсальна й функціонально-спроможна національна ідея, яка кристалічно –правильно об’єднує в собі всі необхідні ідейні грані[6, с. 40]. В. Лисицький також підтримує даний напрям, вважаючи, що ключовою складовою національної ідеї України має стати забезпечення високої конкурентоспроможності національного продукту [6, с. 94]. Ю. Полунєєв, розкриваючи дану ідею, зазначає, що конкурентоспроможність як мета, забезпечується взаємодією низки чинників, одним з яких є культура. Ще на початку минулого століття М. Вебер досліджував взаємодію культури й економічного розвитку. За великим рахунком, нації конкурують не лише товарами й послугами – вони конкурують системами суспільних цінностей та системою освіти.
В колективній монографії співробітників Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України наведене таке визначення національної ідеї: «Сенс розуміння національної ідеї полягає у визначенні мети існування національної спільноти, з’ясуванні її історичного призначення, вироблених систем ціннісних спрямувань (з урахуванням як загальнолюдських принципів і уявлень, так і специфічних, властивих певному соціуму); а також усталених ціленаправлень, прагнень (як усвідомлених, так і підсвідомих) у визначенні свого місця … з – поміж інших народів» [6, с. 3-4]. З наведеним формулюванням полемізують Я. Яцьків, С. Бублик, Ю. Канигін, вважаючи його нечітким, на їхню думку, більш влучне розуміння національної ідеї як інтелектуально окреслених, свідомо і чітко сформульованих духовних (священних) основи буття етносу – його автентичності, цілісності, історичної спрямованості, сенсу життя та місця з – поміж інших народів.
В деяких публікаціях висловлюються думки, що в Україні взагалі немає національної ідеї. Як пише П.П.Толочко, «…те, що ми намагалися і намагаємося видавати за національну ідею, в дійсності є, в кращому випадку, етнічною українською, не здатною консолідувати весь народ України на надзусилля в будівництві нового життя» [7, с. 341]. На нашу думку найбільш вдалим є визначення І.Кресіної: «Українська національна ідея – це ідея нації як спільноти політичної, консолідованої інститутом громадянства, приналежністю до України як спільної Батьківщини; свідомої своєї політичної мети – побудови незалежної, економічно міцної та соціальної, демократичної, правової держави; об’єднаної спільністю історичної долі, мовою, культурними традиціями, релігією, взаємною толерантністю титульного українського етносу та чисельних етнічних груп» [8, с.360].
Підсумовуючи наші розвідки слід констатувати, що на даний час не сформована усталена точка зору щодо даного феномену, національна ідея по-різному розуміється науковцями, політиками, громадськими діячами тощо. Але відсутність загальноприйнятого формулювання ще не означає відсутності ідеї, так як досить важливим є прагнення до її побудови. У зв’язку з цим хотілося б нагадати слова відомого українського мислителя В.Липинського, який писав; «В основі поняття нації лежить містичне ядро. Нація – це реалізація хотіння до буття нації. Коли нема хотіння, висловленого в формі ідеї, – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізовується в матеріальних формах держави» [9, с. 43]. І якщо ми будемо постійно прагнути до її побудови, то врешті решт зможемо вирішити це складне завдання. Але цей процес не повинен відбуватися під примусом, тільки свідоме і добровільне прагнення всіх груп населення України зможе окреслити основні контури національної ідеї.
Використана література
1. Пірен М. Етнополітика в Україні:соціо-психологічний аналіз.К.:Університет Україна. 2007. – 408 с.
2. Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори.— К., 1956. – 486 с.
3. Майборода О. До формування національної ідеї нам ще далеко. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://dialogs.org.ua/ru/dialog/page72-1216.html
5. Круглий стіл на тему»Українська національна ідея в контексті сучасних політичних процесів”. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.niisp.gov.ua/articles/155/
6. Україна в пошуках себе: національна ідея, проблеми розвитку. — К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 328 с.
7. Толочко П.П. Имеет ли Украина национальную идею? //Від Русі до України. Вибр. праці. – К., 1997. – 456 с.
8. І. Кресіна. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. К.: Вища школа., 1998. – 392 с.
9. В’ячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму / Редактор Я.Пеленський. — К.: Київ-Філадельфія, 1995. — 470 с.
