Богдан Соколовський
Тепер, у травні, вже можна констатувати, що Україна успішно пройшла випробування її газового потенціалу нетеплою (м’яко кажучи) зимою 2016/2017. Вже відносно давно ми припинили відбирати газ із підземних сховищ газу (ПСГ). Навпаки – давно закачуємо його в ПСГ, фактично готуючись до наступного опалювального сезону. У цьому контексті варто зауважити, що ЗМІ та експертне середовище практично не помітили, що до згаданого, останнього опалювального сезону чи не вперше ми підійшли із запасом газу у ПСГ трохи більше, ніж 15 млрд кубометрів газу, а не мінімум 17–19, як раніше.
Тут важливо наголосити, що донедавна російська сторона вимагала, аби в українських ПСГ було не менше 17–19 млрд кубометрів газу для гарантування безперебійного транзиту російського газу через українську територію. Опираючись на цю інформацію, аналогічні вимоги надходили і з Європи, в т.ч. з ЄК. Тим та іншим не перечили і наші фахівці з газової сфери. Наприклад, перед опалювальним сезоном 2009/2010, на запит тодішнього Президента України В.Ющенка, уряд інформував про необхідність мати у ПСГ мінімум 17–19 млрд кубометрів газу. Тобто, порівнюючи з минулорічними запасами, більше (тоді) на 2–4 млрд кубометрів газу. Для того аби його закачати в українські ПСГ, цей газ треба було закупити, а для цього «Нафтогазу України», який був уповноважений закуповувати весь газ, у 2009-му потрібно було заплатити за імпорт газу приблизно на 1 млрд доларів США більше, ніж у 2016-му році. Це питання вирішувалося, як правило, шляхом кредитування.
Отже, перед початком опалювального сезону 2016/2017, в українських ПСГ було лише 15 млрд кубометрів газу (тобто, на 2–4 млрд менше, ніж раніше). І з цим спокійно погодилися і росіяни, і європейці, і, відповідно, наші фахівці.
То ж виникає банальне запитання: чому на гарантування транзиту російського газу в Європу в попередні роки в українських ПСГ вимагалося більше газу, ніж тепер. Можна припустити, що тоді робилися провокативні дії з російського боку, спрямовані на ослаблення нашої держави і дискредитацію керівництва держави. Можна також допустити, що «газовики» ЄК були не готові перечити росіянам. І т.д. Але не хочеться вірити у такі великі випадкові помилки українських фахівців з газової сфери (багато з яких мають заслужене світове визнання) – при розрахунках мінімуму газових запасів для гарантування транзиту російського газу в Європу, на основі яких приймалися політичні рішення щодо запасів газу у ПСГ.
Скоріш за все, усі згадані та інші чинники мали місце. Крім цього, важливим є зменшення добового відбору російського газу в країнах Європи, зокрема, за рахунок запровадження енергоощадних технологій.
Подібне можна сказати і про скорочення в останні роки обсягів добового споживання газу в Україні. Визначальним чином це скорочення настало здебільшого за рахунок зменшення споживання громадянами нашої держави і за рахунок скорочення споживання українською економікою.
Враховуючи те, що Україна вже більше року не купує російського газу, а країни Європи продовжують цю традицію, у контексті даного матеріалу, доцільно зосередитися на гарантуванні транзиту російського газу через нашу територію. Тут є багато параметрів, які обумовлюють певні запаси газу в українських ПСГ. Більшість з них визначаються ефективністю технологій перетворення газу в кінцеву продукцію (зокрема, тепло). А радикальне підвищення ефективності «газових» технологій в країнах ЄС фактично розпочалося з кінця 90-х років минулого століття і продовжується дотепер. Отже, вже в період 2005–2009 для гарантування транзиту російського газу в країни Європи в українських ПСГ могло бути менше, ніж 17–19 млрд кубометрів газу. Тобто обсяг запозичень на газ мав бути меншим, ніж був. На жаль, точні оцінки не використовувалися при інформуванні для прийняття політичних рішень щодо мінімальних запасів газу в українських ПСГ, а відтак – фінансових запозичень для виконання нашою державою цих зобов’язань. З цією метою усі фахівці (і російські, і європейські, і українські) використовували дані СРСР – на жаль, без належного їх оновлення.
Слава Україні!
13 травня 2017 р.
