Богдан Соколовський
У п’ятницю 27 листопада 2015-го року відбулося екстрене засідання енергетичного штабу під головуванням Прем’єр-міністра України А.Яценюка. Фактично на засіданні були дві головні дійові особи – Прем’єр-міністр України А.Яценюк та Міністр енергетики і вугільної промисловості України В.Демчишин.
Обидва високопоставлені чиновники і не добилися перемоги, і не програли.
Зокрема, прем’єр заявив, що запасів вугілля (треба думати – на ТЕЦ і ТЕС) недостатньо, Що цілком відповідає дійсності, адже наявних запасів вистачить на 45 – 50 днів, тобто приблизно до середини опалювального сезону. При цьому він, у властивій йому манері, не проминув зауважити, що про брак вугілля він говорив ще 3 місяці тому.
З іншого боку, міністр В.Демчишин повідомив, що на даний час вугілля вистачає. А протягом 45 – 50-ти днів буде можливість його докупити. Це також цілком відповідає дійсності і вкладається у прийняту в Україні практику.
Врешті-решт усі присутні, включаючи згаданих, високопосадовці об’єдналися і зраділи з приводу того, що 10 країн ЄС, за словами А.Яценюка, виступили проти будівництва газопроводу Північний потік – 2.
Побалакали… .В результаті, так і не зрозуміло для чого терміново засідав енергетичний штаб.
Однак, у зв’язку із згаданим, дивує кілька банальних питань:
По-перше, у контексті вугілля, так і не зрозуміло чому влада в Україні не організовує дообладнання ТЕС і ТЕЦ, які спалюють тільки вугілля антрацитної групи, на роботу або на антрацитному вугіллі (як тепер), або на вугіллі газової групи. Тобто, окрім вугілля з Донбасу, на вугілля, яке видобувається у Дніпропетровському і у Львівсько-Волинському вугільних басейнах. Звичайно, що згадані басейни слід розвивати, а не підтримувати у стані стагнації, як, наприклад, це має місце в м.Ново-Волинськ. Для прикладу: у згаданій Польщі більшість електроенергії виробляється на ТЕС, які спалюють здебільшого вугілля газової групи. До речі, попередній президент цієї країни Б.Коморовський в присутності нашого президента П.Порошенка, у квітні 2015 року повідомив, що Польща з виділених нею коштів, приблизно 50 млн Євро виділяє на модернізацію українських теплових електростанцій з метою підготовки для можливої їх роботи на вугіллі газової групи. Як використані ці кошти, чи надійшли вони взагалі? Чи виділено фінансування Україною? Відповідей на ці питання чомусь нема.
Звичайно, що коштів на таке дообладнання всіх українських ТЕС і ТЕЦ, спроектованих на вугілля антрацитної групи, потрібно щонайменше сотні мільйонів доларів і кілька років часу. Тобто польських 50 млн Євро може вистачити хіба що для початку. Але треба таки колись починати. А до ти пір, доки в Україні будуть працювати ТЕЦ і ТЕС тільки на вугіллі антрацитної групи, ми будемо зобов’язані або постачати таке вугілля з шахт непідконтрольного тепер Донбасу, що не припустимо. Або імпортувати з міжнародних ринків. Тут РФ також не підходить, оскільки вона є агресором. Найбільш прийнятними для України (зокрема за ціною) є ринки В’єтнаму, Південної Африки, Австралії та США.
По-друге, знову ж таки у контексті вугілля, ні із засідань Кабінету Міністрів України, ні Міністерства енергетики і вугільної промисловості, ані з засідання енергетичного штабу не зрозуміло чи виділені гроші на імпорт вугілля і де вони знаходяться. Адже купівля та доставка вугілля значною мірою визначаються наявністю грошей і домовленостей в українського покупця.
По-третє, у контексті другої черги газопроводу Північний потік, варто наголосити, що міжнародна практика майже не знає прикладів, щоб контракти чи договори відмінялися після їх підписання. А з Північним потоком–2 якраз той випадок: інвестиційний договір про будівництво газопроводу Північний потік–2 підписано на початку вересня ц.р. Газпромом, з одного боку, та відомими енергетичними фірмами Німеччини, Великої Британії, Нідерландів та Австрії, з іншого. Так і не зрозуміло (у всякому випадку із ЗМІ) чи українська сторона використала усі дипломатичні можливості, аби перешкодити реалізації цього проекту?
Те, що 10 країн ЄС заявили про свою незгоду, безумовно, добре. Але було би ще краще, якби вони були послідовними і зробили це до підписання договору. Особливо в період дії санкцій щодо РФ. А це значною мірою залежить від дипломатичних зусиль України. Не забуваймо також, що серед згаданих підписантів договору про Північний потік–2 є представник одного з гарантів територіальної цілості України – Великої Британії за Будапештським меморандумом 1994 р. Чи у цій країні для компанії політика держави не співпадає з політикою фірм, що є сумнівним? Складається враження, що Велика Британія демонструє до України подвійні підходи: з одного боку, підтримує санкції проти РФ, з іншого – дозволяє своїй фірмі укладати договір з російським Газпромом.
Cлава Україні!
28 листопада 2015, м.Київ
