Вахній Олесь, Омельчук Володимир
Державно-регуляторна міграційна політика є одним з інструментів захисту національної ідентичності автохтонів та гуманітарного простору. Її актуальність підкреслюється глобальними і соціальними диспропорціями, перманентними війнами та локальними сутичками. З цієї причини, вивчення зарубіжного досвіду її розв’язання, є важливим чинником в справі створення відповідної нормативно-правової бази.
Управління міграційними процесами в ЄС щороку удосконалюється. Укладена в 1985р. Шенгенська угода передбачає вжиття заходів подолання негативних наслідків іміграції, процедур видачі віз та допуску на свою територію. Частина питань (візи, притулок, імміграція, проблеми вільного пересування) передано до наднаціональної компетенції – повноважень інституцій ЄС. У 1998р. утворено спеціальну «Робочу групу з питань притулку та міграції», доробком якої став „План дій”, що мав вплинути на причини та наслідки міграційних процесів. Увагу приділено інтеграції іноземців, які проживають на законних підставах у державах – членах ЄС – у гуманітарний простір Європи. У 1999р. Єврорада виступила за більш активне залучення імігрантів до європейських процесів, надання їм прав, якими користуються громадяни ЄС, протидію дискримінації, проявам расизму і ксенофобії. Наголошувалося й на необхідність зближення національних політик країн ЄС стосовно умов допуску і проживання громадян третіх країн, урахування можливостей приймаючих країн, їхніх історико-культурних зв’язків з країнами походження іммігрантів. Попри те, аналіз діяльності етно-національних та релігійних громад прибулих дарував невтішні для прихильників інтеграції висновки. Надмірна толерантність європейців до прибулих в більшості випадків ставала причиною багатьох зловживань та свідомого ухиляння від долучення до спільної з автохтонами участі в громадському житті країн оселення.
Згідно передбачень Євростату, до 2025р. очікується зростання загальної чисельності населення 25-ти країн ЄС більше ніж на 13 млн., переважно завдяки міграції. Станом справ на січень 2003р., переселенці до ЄС складали близько 3,5% від загальної кількості населення країн-членів ЄС. У 2003р. загальна чисельність населення ЄС зросла на 1,9 млн. осіб, з них мігрантів – 1,7 млн. Для інтеграції іноземців у гуманітарні процеси ЄС його учасники підписали у 1992р. спеціальну конвенцію. Згідно неї, місцева влада отримала повноваження щодо вжиття відповідних організаційних заходів та сприяння створенню спеціальних консультативних органів для забезпечення представництва іноземних громадян місцевою владою. Прибулі отримали право в районах компактного проживання для збереження культурної самобутності створювати асоціації, право вступати в інші асоціації, вільно висловлювати свої думки та розповсюджувати інформацію попри наявні кордони. Країни – члени ЄС витрачають чималі кошти для покращення умов перебування мігрантів на своїй території, зокрема через надання допомоги у навчанні дітей у школах.
Державна служба передбачає існування посад, які вимагають прямої або непрямої участі у здійсненні повноважень, наданих відповідно до публічного права й обов’язків для захисту загальних інтересів держави або інших органів влади. Доступ до таких посад громадянам інших держав може бути обмежений. Водночас, ст.39 «Договору про заснування ЄС» гарантує свободу пересування працівників у межах Співтовариства, яке передбачає скасування будь-якої дискримінації на національній основі між представниками держав-членів, і грунтується на різних підходах до вирішення питань зайнятості, оплати, інших умов праці та працевлаштування.
Зловживання з боку мігрантів змусили очільників держав – членів ЄС, вжити заходів щодо посилення контролю за міграцією та збереженням позицій титульних націй. Укладаючи нормативні документи, були врахованими й позиції малих держав, для яких неврегульована міграція була суттєвим викликом. Ще у 1970р., Європейська комісія прийняла постанову про надання уряду Люксембург, у випадку ускладнення демографічної ситуації, права встановлювати особливий порядок перебування на його території негромадян. Цей порядок міг різнитися від норм діючих у ЄС. У Франції увели обмеження міграції та автоматичного надання французького громадянства іммігрантам у другому поколінні. Разом з тим, періодичні стихійні заворушення в цій країні які розпочались з осені 2005р., засвідчили недооцінку суспільних наслідків міграційних процесів. Упродовж 1996 -2006рр. Народному захиснику Іспанії було подано 12.944 скарги, пов’язані з режимом перебування мігрантів та іноземців. Водночас, Іспанія має право укладати угоди про надання подвійного громадянства з країнами, зокрема державами Латинської Америки, які мають з нею особливі зв’язки. Щоб підвищити статус іммігрантів у суспільстві, влада Шотландії виділила близько 1 млн. фунтів стерлінгів на проведення акції «Одна Шотландія – багато культур». Проте така трата коштів в багатьох платників податків викликала різкий осуд й невдоволення.
Наведені факти є підтвердженням неспроможності західного суспільства інтегрувати переважну частину іммігрантів у власний гуманітарний простір. Показово, що й представники меншин чинять рішучий опір інтеграції. В Європі вже постали організації, які (іноді навіть збройно) беруть на себе повноваження репрезентувати інтереси прибульців. Прикладом може слугувати Європейська арабська ліга. Гуманітарна ситуація у сучасній Німеччині ускладнена неспроможністю інтегрувати групи мігрантів. Турки вже становлять 7% населення берлінського Кройсбергу. Проявами кризових явищ стали масові сутички у східнонімецьких землях з мігрантами зі слов’янських держав та прихід до місцевих рад правих антимігрантських середовищ.
Складовою інтеграції мігрантів є освітня сфера. Цікавим в справі перейняття досвіду є приклад Естонії, де діти іноземних громадян та осіб без громадянства, за винятком дітей представників іноземних держав, підлягають загальному обов’язковому навчанню.
В цій царині, США створили чітку систему федеральних та регіональних органів управління – «Службу імміграції і натуралізації». Вона є агентством Міністерства юстиції, що відповідає за контроль виконання законів з питань допуску іноземців, надання пільг, натуралізацію. Однак, здатність американської спільноти відігравати роль „плавильного казана” для прибульців знизилася. Сучасні іммігранти відрізняються схильністю до збереження мовної, релігійної, культурної ідентичності, компактного проживання. Впродовж року після прибуття, 17% іммігрантів взагалі не спілкуються англійською, а в деяких районах іспанська та китайська стали основними мовами. Ще у 1950р. уряд США проголосив програму „оновлення міст”. Підкреслюючи необхідність модернізації житлового фонду, з центральних районів масово виселяли пуерторіканців та чорношкірих. Під сучасну пору, незаконна міграція з Мексики нараховує понад мільйон осіб щороку. На думку футурологів, США постали перед вибором: створити спільний північноамериканський ринок праці, або провести лінію відчуження по Ріо-Гранде. Вихідці з Латинської Америки (переважно Мексики, Еквадору, Домініканської Республіки, Сальвадору та Колумбії) на кінець 1980-их рр. складали 42% прибульців. Ще 40% мігрували з країн Азії (Тайваню, Республіки Корея, Філіппін, Індії).
Неспроможність інтегрувати імігрантів посилювала міграцію, й перетворилась на вагомий чинник міжнародних взаємин. У 1948р. почалася південноболгарська переселенська акція, унаслідок якої до Туреччини виїхало 150.000 осіб. 29.05.1989., болгарський очільник Т.Живков офіційно звернувся до Туреччини, закликавши відкрити кордони для кожного болгарського мусульмана, який бажав емігрувати. Заклик мотивувався необхідністю єдності та закритості народу Болгарії при побудові нового суспільства. До сусідньої держави виїхало понад 320.000 етнічних турків та болгар-мусульман. Примітивна політика „болгаризації”, що особливо активно здійснювалася комуністичною Софією у 1980-их рр. до більш як 800.000 етнічних турків та 300.000 етнічних болгар–мусульман, і нині породжує суспільні протистояння.
Неспроможність вирішити питання інтеграції національних меншин, передусім неавтохтонів, викликали «міграційні війни». Міждержавний конфлікт між Сенегалом і Мавританією призвів до взаємного переслідування мігрантів. У 1975-76рр. Алжир вислав з країни 30.000 марокканських громадян у відповідь на аналогічні дії влади Марокко у 1973р. 2 млн. іноземців були вислані з Нігерії упродовж січня – березня 1983р. У квітні-травні 1985р. новий нігерійський уряд виселив 700.000 ганійців. У серпні цього ж року 20.000 робітників туніського походження були вислані з Лівії.
Спроба влади убезпечити державу від припливу мігрантів не завжди знаходить підтримку у європейських суспільствах. Наприкінці вересня 2000р., у Швейцарській конфедерації провели всенародний референдум щодо перебування іноземців у країні. Проект закону про відсоткове обмеження кількості іноземців у державі відхилили. Посилює свій контроль за мігрантами й уряд КНР. Попри офіційну відмову визнати за втікачами з КНДР статус біженців і їхній нелегальний стан, офіційний Пекін не вдається до масової депортації, хоча кампанії щодо виявлення біженців у прикордонних районах набувають істотних масштабів. Уряд Грузії приділяє увагу нормативно-правовому забезпеченню інтеграції іноземців в гуманітарний простір країни. Вони мають право на отримання освіти рідною мовою, користання культурними цінностями поряд з громадянами, захист і розвиток національної культури і традицій, якщо це не шкодить державним та законним інтересам і правам громадян. Їм гарантовано свободу думки, переконань та віросповідань. Офіційний Тбілісі приділяє важливу увагу інтеграції у грузинське суспільство біженців грузинського походження з територій самопроголошених Абхазької та Південно-Осетинської республік. Уряд вживає зусиль на міжнародному полі з метою їхнього повернення на місця попереднього проживання. Правовою основою для повернення біженців в Абхазію стала «Угода про повернення біженців і переміщених осіб», підписана 04.04.1994р. Переміщені особи отримали право на мирне повернення без ризику арешту, затримання, кримінального переслідування. Імунітет не розповсюджувався на осіб, які вчинили кримінальні чи військові злочини, брали участь у військових діях, перебувають у складі військових формувань. Однак, Сухумі (Сухум) проводив примусову фільтрацію біженців, що поверталися. Це підштовхнуло спробу Тбілісі розв’язати конфлікт силою. 7-8 квітня 1996р. у Тбілісі пройшов з’їзд біженців з Абхазії. Йому передувала підготовка у місцях компактного проживання вимушено переміщених осіб. На з’їзді заснували «Союз Втікачів Абхазії», який запропонував владі Грузії підтримку у розв’язанні абхазької проблеми. Питання адаптації азербайджанців з території Нагірного Карабаху постали й перед урядом Азербайджану.
Криза у РФ поглиблюється невпорядкованістю міграційної політики, що призвело до неконтрольованого зростання потоків робочої сили. Згідно офіційних переписів, з 1989-го по 2002-ий рік, китайців у Москві стало більше у 35 разів, в’єтнамців – 14. 8% всіх народжень столиці становлять етнічні азербайджанці. Впродовж останніх двох десятиліть тут сформувалися цілі етнічні анклави. Слабка адаптація мігрантів до російського суспільства зумовила їхнє перетворення у чинник дестабілізації. Лише у 2005р. органами внутрішніх справ виявлено понад 65.000 іноземних громадян та осіб без громадянства, які здійснили понад 50.000 злочинів. Питома вага мігрантів перетворюється на критичну в окремих регіонах (зокрема в Південному федеральному округу). У Республіці Інгушетії у 1994 та 2000рр. на чотирьох мешканців припадав один мігрант. Влада змушена була в 2005р. за організацію незаконної міграції увести кримінальну відповідальність. 18.07.2006. встановлено повідомчий характер міграційного обліку.
Висновки. Проблеми мігрантів потребують належної уваги в системі державного управління країн світу. Це стосується актів, що передбачають депортацію за незаконний перетин кордону, та спрямованих на створення правового поля задоволення їхніх потреб, насамперед гуманітарних, нормативних документів. В окремих державах права мігрантів, насамперед близьких історично, захищені на конституційному рівні. Нормативні акти, що регулюють проблеми мігрантів, різняться за сферами застосування, тривалістю дії, системністю, порядком їхнього прийняття і змінення. Глобальні виклики змушують окремі країни вживати заходів щодо законодавчого захисту прав автохтонного населення, посилюючи відповідальність за нелегальну міграцію та її організацію.
